Слава ЗСУ!

Олена поморщилася:

— Ти такий наївний?

— Ось так, серед білого дня викрадати дітей!

— Олексію, — сказала дівчинка, зіпершись кулаками об стільницю, — хотіли б мене викрасти — давно б викрали, без проблем. Ні. Мене вирішили прибрати.

Аспірин мовчав.

— Кожен із них боїться, що я дістануся іншому. І що мене використають проти… проти кого-небудь із тих, хто спочатку мене розробляв.

— З тих — це із кого? — тупо запитав Аспірин.

Олена мотнула головою:

— Я не знаю. Я не знаю, як тут у вас називаються такі люди. Вони довго тупцювали, чекали, не наважувалися. .. Але я занадто небезпечна, розумієш? Такої зброї взагалі не повинно бути. Ні в чиїх руках.

Аспірин дивився на ведмедя, що сидів на кухонному стільці поруч із Оленою. Ведмідь відповів поглядом — прямо й холодно. Начебто кажучи: так, я прикрив її собою. А ти?

— Це отрута, — сказала Олена. — І жодних слідів… так, подряпина, мало звідки в дитини подряпина?

— Яв таке не вірю, — сказав Аспірин.

— Зате творяться нові пісні. — Вона посміхнулася. — Складаються слова… Зводяться нові стіни, будуються нові міста… Жахливий світ. Немає гармонії. А отже, є шлях. І є те, куди він веде… Я утомилася… — Вона раптом позіхнула. — Я… була… там, у центрі, оглянула одне місце. Звідти можна зіграти все, все до останньої ноти, ніхто не зупинить, і всі почують. У мене мало часу… Я зроблю це завтра. Ні, післязавтра… Ні. Я потім тобі скажу, коли я це зроблю…

Відтоді пройшло два дні.

— …А тепер традиційний конкурс! Відгадайко! Переможець одержить два квитки в підземний клуб «Діґґер»…

Він був як бетономішалка, у череві якої злочинним попуском робітників наполовину застиг цемент. Уперше в житті він не виливав слова, а виштовхував їх, як важкі згустки.

— Вас звуть? Іра… Як вам пощастило! Скільки вам років? Шістнадцять… Іро…чко. Ви, звісно, спочатку запитаєте, це живе чи неживе?

Він глянув на годинника.

Ще дві години етеру. За цей час Олена запросто може зникнути назавжди.

* * *

— Ви бачили?! Олексію, що тут було! Що тут було!

У Аспірина затремтіли коліна.

— Що?

І тут він побачив Олену. Дівчисько стояло біля гаражів, прихилившись плечем до залізної стінки. Скрипка — під пахвою. Смичок — в опущеній руці. Двір наповнився сусідами, чимало з них були в куртках поверх халатів, дехто взагалі напіводягнений — ніби на вулицю їх вигнала раптова й потужна пожежа.

Аспірин тривожно глянув на будинок. Нічого начебто не диміло; він знову подивився на Олену. Та недбало помахала йому рукою.

У юрбі поралася двірничка з мітлою. Люто згрібала на купи вологе буре сміття.

— Екологічну службу викликати…

— Ні, аварійку! Мабуть, у будинку тріщини, може обвалитися. От коли пацюки…

— Пацюки тікають із корабля…

— Так то ж пацюки!

— Може, хтось потруїв так добряче?

— Що, одразу всіх?!

— Що тут було? — Аспірин обернувся до тьоті Світлани.

— Таргани! —Консьєржка округлила очі. —Жах, Олексію. Раптом з усього дому поперли таргани. У кого де були… А найбільше з Польчиної квартири, я бачила! У неї, нехаюки, сміття тижнями на кухні стоїть!

— Усі одразу?!

— Так. Просто як струмок такий, річка. На доріжці зупинилися. Сусіди повибігали, ніхто не знає, що робити… добре, хлопець був на котку, на розі асфальт клав, то він котком розвернувся і всіх одразу, ну, придавив. Більше немає в домі тарганів, ні в кого. Воно, взагалі, добре, але от що це за природне явище?

Аспірин через весь двір глянув на Олену. Дівчисько посміхнулося.

— Я ж просив тебе не виходити з квартири!

Олена стояла біля вікна. За місяці, прожиті під одним дахом, він багато разів бачив, як вона ось так стоїть. Падав дощ, дрібні краплі липли до скла і дивилися знадвору, як прозорі риб’ячі очі.

Скрипка лежала на чисто витертому кухонному столі. Мишко сидів поруч, відкинувшись на спинку стільця, прихильно дивлячись на Аспірина пластмасовими очками.

— Я ж просив…

— Я ось що гадаю, — сказала Олена сухо й зібрано, ніби продовжуючи давно почату ділову розмову. — Може, це його право? Якщо людина зважилася на жертву заради чогось, що йому здається важливим, це його вибір, адже так? А тут прибігаю я й кажу: ні, ходімо додому, все переграємо наново… Я прийшла його рятувати, але ж він мене не просив?

Вона обернулася. Вона виразно чекала відповіді. Аспірин зам’явся.

— Ти ж знаєш, що йому погано, — сказав перше, що спало на думку.

Олена посміхнулася:

— Я не знаю. Коли в мене пальці болять і кров тече, мені теж погано, але мені добре, коли вдається зіграти варіації в нормальному темпі… Якщо я врятую його — отже, він програв. І не буде ніякої нової музики.