Слава ЗСУ!

Едварда крадькома глянула на мене.

- Он як? А що було далі?

- Нічого,- сказав я.- Хоча, як на мене, то був благородний вчинок.

Мовчання.

- А де тепер та пані?

- За кордоном.

Більше ми про це не говорили. Та, зібравшись додому, вона сказала:

- Ну, добраніч. Не думай ніколи про ту жінку, добре? Я не думаю ні про кого, крім тебе.

Я вірив їй, бо бачив: вона думала те, що казала; і мені хотілося, щоб вона довіку думала тільки про мене. Я пішов за нею.

- Дякую тобі, Едвардо,- сказав я. А тоді додав від щирого серця: - Ти надто добра до мене. Бог тебе за це винагородить. Я не такий красень, як багато з тих, кого б ти могла вибрати; та я увесь твій, твій до останку, своєю невмирущою душею твій. Про що ти думаєш? У тебе виступили сльози на очах.

- То нічого,- відповіла вона.- Як дивно чути, що Бог винагородить мене за це. Ти кажеш, ніби… Я так тебе кохаю!

Вона тут же, просто серед дороги, кинулась мені на шию і палко поцілувала.

Коли вона пішла, я звернув з дороги в ліс, щоб там сховатися і побути на самоті зі своєю радістю. Тоді занепокоївся й прожогом вибіг назад на дорогу - подивитися, чи не помітив бува хто, куди я пішов. Та я нікого не побачив.

ХІІІ
Літні ночі, спокійна вода і безмірно тихий ліс. Ані крику, нічиєї ходи не долинає з дороги, в моєму серці немовби по вінця налито темного вина.

Міль та інші метелики нечутно залітають у моє вікно, їх сюди вабить світло від вогню та запах смаженої дичини. Вони глухо вдаряються об стелю, зумкотять мені над вухом так, що мене від голови до п’ят проймає холодом, і всідаються на моїй білій порохівниці, що висить на стіні. Я розглядаю їх: вони сидять, трепечуть і дивляться на мене. Це - шовкопряди, шашіль та міль. Деякі з них нагадують мені летючі фіалки.

Я виходжу з хати й прислухаюсь. Нічогісінько, ніде анішелесь, все спить. Повітря світиться від летючих комах, від шелестіння безлічі крил. Ген на узліссі росте папороть і тоя, цвіте верес.- я люблю його дрібний цвіт. Дякувати Богові за кожну вересову квіточку, що я бачив; ті квіточки скидаються на манюні трояндки на моїй дорозі, і я плачу з любові до них. А десь неподалік є дика гвоздика, мені її не видно, але я чую, як вона пахне.

А цієї ночі в лісі раптом розпустились великі білі квіти, у них - розкриті вінчики, вони дихають. Волохаті нічні метелики спускаються їм на пелюстки і погойдують всю рослину. Я переходжу від однієї квітки до другої, у них бродить хміль, це хтивий хміль квітів, і я бачу, як він їх розбирає.

Легка хода, чийсь подих, повне радості “добрий вечір”.

Я відповідаю на привітання, вибігаю на дорогу й припадаю до її колін та благенької сукні.

- Добрий вечір, Едвардо!- кажу я ще раз, виснажений щастям.

- Як ти мене кохаєш!- шепоче вона.

- Який я тобі вдячний!- відповідаю я їй.- Ти моя, і моє серце цілий день лежить нишком у мене й думає про тебе. Ти найпрекрасніша на цім світі дівчина; і я тебе цілував. Часто я спалахую радістю, згадуючи, що я тебе цілував.

- Чого це ти сьогодні мене так любиш?- питає вона.

А в мене на те безліч причин: варто було мені лише подумати про неї - і все. Отой погляд з-під високих дугастих брів і ота смаглява, знадлива шкіра!

- Хіба я можу тебе не любити!- кажу я.- Никаю лісом і дякую кожному дереву за те, що ти жива й здорова. На одному балу якась молоденька дівчина цілий вечір просиділа на місці й ніхто не повів її до танцю. Я не знав, хто вона така, але її обличчя так мене вразило, що я вклонився їй: “Прошу?” - “Ні,” - хитнула вона головою.- “Панна не танцює?” - спитав я.- “Розумієте,- відповіла вона,- мій батько був дуже вродливий, а мати - неперевершена красуня, о, як він її добивався! А я від народження кульгава”.

Едварда глянула на мене.

- Сядьмо,- мовила вона.

Ми сіли у верес.

- А знаєш, що каже про тебе моя товаришка?- спитала вона.- Вона каже, що в тебе звірячий погляд, і коли ти дивишся на неї, то доводиш її до нестями. Вона каже, що їй тоді здається, ніби ти до неї доторкаєшся.

Якась особлива радість зануртувала в мені, як я те почув: не за себе я зрадів, а за Едварду. Я подумав: мене цікавить лише одна-єдина і її слова про мій погляд. Я спитав:

- І що це за товаришка?

- Не скажу,- відповіла вона,- але з тих, хто був з нами на острові, де в’ялять рибу.

- Он як,- зронив я.

І ми перевели мову на інше.

- Цими днями батько поїде в Росію,- сказала вона,- і тоді я влаштую свято. Ти був на Кургольменні? Візьмемо з собою два кошики вина, й цього разу з нами будуть пані зі священикової садиби. Батько вже дав мені вино. Ти більше не дивитимешся на мою товаришку, правда ж? Що? Дивитимешся? Тоді я її не запрошу.