Слава ЗСУ!

Мене заполонило гнітюче відчуття самотності. Розмова за моєю спиною відлунювала в моїх вухах, я почув Едвардин сміх. Під той сміх я схопився на ноги й підійшов до гурту. Я був збуджений до краю.

- Хвилиночку,- мовив я,- поки я там сидів, мені спало на думку, що, може, вам хотілося б побачити мою колекцію мух,- і я вийняв коробочку. Пробачте, що я не згадав про це раніше. Коли ваша ласка, то перегляньте її, я буду радий. Дивіться на все, там є червоні й жовті мухи.- Я говорив, тримаючи в руках кашкет. А коли помітив, що сам його зняв і що це було по-дурному, відразу ж надів його на голову.

На кілька хвилин запала глибока тиша й ніхто не потягнувся до коробочки. Зрештою лікар простягнув руку й чемно сказав:

- О, дякую, дозвольте нам оглянути ці штуковини. Для мене завжди було загадкою, як робляться такі мухи.

- Я сам їх роблю,- відповів я з почуттям вдячності до лікаря та й заходився пояснювати, як я їх робив.- Дуже просто, накупив пір’їн та гачків, вийшло не надто гарно, та це ж тільки для себе. Можна купляти й готових мух, вони мов лялечки.

Едварда кинула на мене й на коробочки байдужий погляд і далі базікали зі своїми приятельками.

- Тут і матеріал для них,- сказав лікар.- Гляньте, які красиві пір’їни.

Едварда приглянулась.

- Зелені красиві,- мовила вона,- дайте подивитись, лікарю.

- Візьміть їх собі,- вигукнув я.- О, візьміть! Я прошу: візьміть їх саме сьогодні,- ці дві зелені пір’їни! Зробіть мені таку втіху, нехай вони будуть вам на спомин.

Вона роздивилась пір’їни й сказала:

- Вони то зелені. То золотисті, залежно від того, як їх тримати проти сонця. Спасибі, я візьму, якщо вам так хочеться їх мені подарувати.

- Так, я хочу вам їх подарувати,- сказав я.

Вона сховала пір’їни.

Трохи згодом лікар віддав мені коробочку й подякував. Він підвівся й спитав, чи не пора вже нам збиратися додому.

Я сказав:

- О, ради Бога! В мене вдома лишився пес; бачте, я маю пса, він мені товариш: лежить і думає про мене, а коли я повернусь, стане передніми лапами на підвіконня,- так він мене привітає. День видався надзвичайно гарний, він скоро згасне, пливімо ж додому. Я вдячний вам усім.

Я чекав оддалік, щоб побачити, який човен вибере Едварда і самому сісти в другий. Та раптом вона мене покликала. Я здивовано глянув на неї, її лице паленіло. Вона підійшла до мене, дала руку й лагідно мовила:

- Дякую за пір’їни… Слухайте, ми ж пливемо в одному човні?

- Як хочте,- відповів я.

Ми сіли в човен; вона зайняла місце на лавці поруч зі мною, торкаючись до мене своїм коліном. Я дивився на неї, вона й собі зиркнула в мій бік. Мені приємно стало від самого дотику її коліна, я відчув себе винагородженим за цей нещасливий день, і до мене верталась моя радість, та Едварда ні з того ні з сього змінила позу, повернулась до мене спиною й завела балачку з лікарем, що був за стернового. Чверть години мене для неї не існувало. Тоді я встругнув таке, за що каюсь і чого досі не забув. У неї з ноги спав черевик, я його підхопив і пожбурив далеко у воду - чи на радощах від її близькості, чи з потреби привернути до себе увагу й нагадати їй, що я тут,- сам не знаю. Все сталося блискавично, і я нічого такого не думав, просто щось найшло. Дами зчинили крик. Я сам ніби остовпів через свій вибрик, та нічого не вдієш. Що зроблено, то зроблено. Лікар кинувся мені допомагати й закричав:

- Веслуйте ж!

Човен підплив до черевика, і саме тієї миті, як у нього набралося води й він став тонути, весляр схопив його в руку, змочивши собі рукав. Тоді на обох човнах з нагоди врятованого черевика гримнуло багатоголосне “ура”.

Я згоряв од сорому й так скривився, що сам на себе не був схожий, поки витирав того черевика своєю носовою хустинкою. Едварда мовчки його взяла. Трохи згодом вона сказала:

- Зроду такого не бачила.

- Та невже?- озвався і я.

Я всміхався і бадьорився, вдавав, ніби мав якісь причини викинути такого коника, ніби за цим щось крилося. Проте що б воно там крилося? Лікар уперше зміряв мене зневажливим поглядом.

Минуло ще трохи часу, човни пливли додому, кепський настрій товариства розвіявся, ми, співаючи, наближались до пристані. Едварда сказала:

- А тепер послухайте мене, ми випили не все вино, лишилось ще багато. Тож влаштуймо десь згодом якесь інше свято: будемо танцювати, зібравшись на балу в нашій вітальні.

Коли ми зійшли на берег, я перепросив Едварду.

- Як я стужився за своєю хатиною!- сказав я.- Це був жахливий день.

- Хіба для вас, пане лейтенанте, це був жахливий день?

- Як на мене,- почав я і відвернувся,- як на мене, то я його зіпсував і собі, й іншим. Я пожбурив вашого черевика у воду.