Слава ЗСУ!

- Вибачте, що не можу вас провести,- сказав я.

Коли вона пішла, я сів і ще раз усе обміркував. Я написав листа з намогливим проханням прислати мені мундир.

ХХ
Перший день у лісі.

Я радію і відчуваю, як ослаб. Звірі підходили так близько, що могли мене роздивлятися, на листі дерев сиділи жуки, а безкрилі майки лазили по землі. “Здорові були!” - думав я. Настрій лісу зливався з моїми почуттями, я плакав од любові і був до краю щасливий, не тямлячись від вдячності. Любий лісе, моя домівко, Божа благодате, я до тебе - від щирого серця… Зупиняюсь, обертаюсь на всі боки і крізь сльози вимовляю назви птахів, дерев, каміння, трави й мурашок, роззираюсь навкруг і називаю їх по черзі. Зводжу очі на гори й думаю, немовби відповідаючи на якийсь клич: “Так, я зараз прийду!” Там, у верхогір’ї висиджувалися соколята. Я знав, де їхні гнізда. І думка про тих соколят, що сиділи в горах у гніздах, завели мою фантазію бозна-куди.

Опівдні я поплив човном у море, причалив до невеличкого скелястого острівця за пристанню. Там росли на довгих стеблах квіти бузкового кольору, що сягали мені до колін. Я блукав поміж чудернацькими рослинами, кущами малини, в дебелих трав’яних хащах; ніде я не бачив ані звіра і, мабуть, не було тут і людей. Хвилі лагідно пінились при березі й огортали мене якимось гомінким серпанком; далеко звідси над Еґґегольменном з вереском літали всілякі прибережні птахи. А море з усіх боків ніби брало мене в обійми. Благословенні будьте, життя. Земля і небо! Благословенні будьте, мої вороги! Цієї миті я волів би мати милосердя до найзапеклішого свого недруга й зав’язати шнурки на його черевиках…

Зворушлива голосна пісня долітає до мене з яхти добродія Мака, і ті знайомі звуки наповнюють мою душу сонячним світлом. Я веслую до пристані, йду мимо халуп рибалок і прошкую додому. День догасає, я сідаю вечеряти, годую Езопа і знов чешу в ліс. Погідні вітри безшелесно обвівають моє обличчя. “Благословенні будьте,- кажу я їм,- благословенні будьте за те, що пестите моє лице,- навіть кров у моїх жилах складає вам подяку!” Езоп кладе одну лапу мені на коліна.

На мене звалюється втома, і я засинаю.

Люлі-люлі! Невже це видзвонюють дзвони? За кілька миль звідси у морі стоїть гора. Я проказую дві молитви: одну за свого пса, а другу за самого себе, і ми входимо всередину гори. За нами зачиняється брама, я здригаюсь і прокидаюся.

Небо червоне, як жар. Сонце засліплює мені очі. Ніч. Крайнебо тремтить від світла. “Ні, ми більше не спатимемо,- кажу я Езопові.- завтра підемо на полювання, нам світитиме оте червоне сонце, ми не зайдемо всередину гори”… В моїй душі зароджуються дивні настрої, і кров шугає мені в голову. Збуджений і кволий, я відчуваю, що хтось цілує мене і лишає той цілунок на моїх устах. Я озираюсь - анікогісінько. “Іселіно!” - кажу я. Щось шарудить в траві, може, то упав додолу листок, а, може, й чиясь хода. Лісом перебігає якийсь трепет, і я думаю: “Може, дихання Іселіни?” У цих лісах вона блукала. Тут вона вислуховувала благання мисливців у жовтих чоботях і зелених плащах. Вона жила за півмилі звідси в своїй садибі, і, поки змінилось чотири покоління, вона сиділа біля свого вікна й слухала, як по всьому лісу сурмили мисливські сурми. Тут водились олені, вовки, ведмеді; мисливців було видимо й невидимо, і всі вони дивилися, як вона зростала, і кожен з них очікував на неї. Один бачив її очі, а другий чув її голос; та якось одному юнакові не спалося, він схопився серед ночі, просвердлив дірку до Іселіниного покою. А тоді крізь неї угледів білий її оксамитовий живіт. Коли Іселіні виповнилось дванадцять, з’явився Дундас. Він був шотландець, торгував рибою і мав силу-силенну кораблів. У нього був син. А коли Іселіні виповнилось шістнадцять, вона вперше зустрілася з юним Дундасом. Він був її першим коханням…

Поки я там сиджу, мою душу проймають отакі дивні настрої, голова стає важкою, мов камінь. Заплющивши очі, я знов відчуваю Іселінин цілунок. “Іселіно, коханко життя, ти тут?- питаю я.- Чи стоїть за деревом Дідерік?”… Проте моя голова дедалі важчає, і я запливаю на хвилі сну.

Люлі-люлі! Озивається чийсь голос, ніби співає у моїй крові Волосожар,- то голос Іселіни:

- Спи, спи! І поки ти спатимеш, я розкажу тобі про своє кохання і про свою першу ніч. Я пам’ятаю, як забула замкнути двері; мені виповнилось шістнадцять, буяла весна, і віяв теплий вітерець. З’явився Дундас. Прилинув, як орел, залопотівши крилами. Я зустріла його якось вранці перед полюванням, йому було двадцять п’ять років, і він прибув з далеких мандрів. Ми з ним прогулювались садом, а коли він доторкнувся до мене рукою, я в нього закохалась. На його чолі темніли дві багряні цятки, й мені закортіло поцілувати ті дві цятки.