Слава ЗСУ!

Але до хатини шум не долинав, я, як завжди, лишився сам на сам. Іноді хтось проходив мимо, я бачив ковалеву дочку Еву, на носі в якої виступило ластовиння.

- Куди це ти?- спитав я.

- У ліс по дрова,- тихо відповіла вона.

В руках Ева несла мотузку на дрова і була запнута білою хусткою. Я дивився їй услід, та вона не обернулась.

Отак збігла ціла низка днів, поки я знов когось побачив.

Весна напирала і ліс світлішав; я з великим зацікавленням стежив за дроздами, що сиділи на самих вершечках дерев, впиналися очима в сонце й кричали. Інколи вже о другій годині ночі я був на ногах, щоб трохи уловити того піднесеного настрою, що походив від птахів і звірини на сході сонця.

Напевно, весна прийшла й до мене, кров у мені немов заграла. Я сидів у хатині, збираючись оглянути свої вудлища й волосінь, але й пальцем не ворухнув, щоб за те взятися; якась радісна й незбагненна тривога обгортала мою душу. Зненацька Езоп скочив на дужі лапи й гавкнув. Хтось ішов до хати і, тільки я встиг зняти з голови свого кашкета, як до мене до дверей долинув голос панни Едварди. Вони з лікарем зайшли до мене по-дружньому, просто так, як і обіцяли.

- Так, він удома,- почув я її мову.

Едварда переступила поріг і зовсім по-дитячому подала мені руку.

- Ми й учора заходили, та не застали вас,- пояснила вона.

Едварда вмостилась на полу, що був засланий покривалом, і роззирнулась по хаті; лікар сів біля мене на довгій лаві. Ми розбалакались - жваво, як давні приятелі; до того ж я розповів їм, яка звірина водиться в лісі та якої дичини я вже не міг стріляти через заборону. Нині заборонено стріляти на тетеруків.

Лікар і тепер говорив мало, але коли помітив мою порохівницю з фігурою Пана, то заходився тлумачити міф про Пана.

- А що ви їсте, коли заборонено полювати дичину?- раптом спитала Едварда.

- Рибу,- відповів я.- Здебільшого рибу. Сяка-така їжа завжди знайдеться.

- Ви ж можете їсти в нас,- сказала вона.- Торік у цій хатині жив англієць, то він часто харчувався у нас.

Едварда дивилась на мене, а я на неї. Тієї миті я відчув, як щось доторкнулося до мого серця: ніби, послане мимохідь, легеньке дружнє вітання. Он що витіває весна і цей ясний день, подумав я згодом. Крім того, я милувався її дугастими бровами.

Вона кинула кілька слів про мою оселю. Стіни я обвішав усілякими шкірами та крилами птахів, усередині хатина скидалась лігво якогось звіра. Едварда була задоволена.

- Ну й лігвисько!- мовила вона.

Я не мав чим почастувати гостей, як би то годилося, і, щоб розважити їх, задумав засмажити дичину: вони братимуть її руками, як мисливці. Отак трохи й побавимось.

І я засмажив дичину.

Едварда оповідала про англійця. То був старий дивак, що говорив сам із собою. Він був католик і по всіх усюдах носив при собі в кишені маленького молитовничка, надрукованими чорними й червоними літерами.

- Тоді то, може, був ірландець?- спитав лікар.

- Ірландець?

- Авжеж, якщо він католик.

Едварда зашарілася, затнулась і відвела очі вбік:

- Нехай і так, може, то був ірландець.

Нараз її жвавість мов рукою зняло. Мені стало її жаль, хотілося якось підтримати і я сказав:

- Ні. Таки ваша правда, що то був англієць, ірландці не їздять до Норвегії.

Ми домовились коли-небудь поплавати на човні й оглянути ті місця на скелях, де в’ялять рибу…

Провівши своїх гостей з двору, я вернувся додому й, сидячи, заходився поратись коло своїх рибальських снастей. На моїй сітці, що висіла на цвяху біля дверей, багато петель попереїдала іржа; я нагострив кілька гачків, прикріпив їх, обдивився неводи. Гай-гай, робота в мене сьогодні йшла, як мокре горіло! У моїй голові крутились колесом сторонні думки; мені здавалося, що я припустився помилки, коли дав панні Едварді весь час сидіти на полу замість того, щоб уважити їй місце на лаві. Ні з того ні з сього переді мною постало її смагляве обличчя й засмагла шия; фартух у неї був зав’язаний трохи нижче попереку, щоб по-модному видовжити талію; невинний дівочий вигляд її великих пальців збуджував мою ніжність, а від складок на кисті немовби йшла сама прихильність. Вуста вона мала великі й полум’яні.

Я підвівся, відчинив двері й прислухався. Нічого не почув, та мені й ні до чого було прислухатись. Я знов зачинив двері; Езоп устав зі свого ложа, відчувши мій неспокій. Мені спало на думку наздогнати панну Едварду й попросити в неї моточок шовкових ниток на латання сітки,- не з якоїсь примхи, я міг би розіслати перед нею сітку й показати їй переїдені іржею петлі. Я вже був вийшов за двері, як згадав, що в мене самого є шовкові нитки: вони лежать разом з мухами в коробці, їх навіть більше, ніж мені треба. І я поволі, занепавши духом, знов поплівся до хати, бо в мене самого були шовкові нитки.