Слава ЗСУ!

VIII
Сяк-так минуло кілька днів, моїми єдиними приятелями були ліс і цілковита самота. Господи, я ніколи не звідував більшої самотності, як першого з тих днів. Весна розкошувала, я вже знайшов первоцвіт і деревій, прилетіли зяблик і вівсянка,- я знав усіх птахів. Іноді я виймав з кишені дві старовинні монети й бряжчав ними, щоб урвати самоту. Я думав: от коли б тут з’явилися Дідерік та Іселіна!

Ночі, либонь, кудись запропастилися, сонце ледь-ледь занурювало свою тарелю в море та й знов підбивалось угору - червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. Що за дива коїлися зі мною ночами! Ніхто в світі в те не повірить. Невже то Пан вилазив на дерево й дивився обома, що я робитиму? І невже він світив голим животом і корчився так, наче, сидячи, цмулив зі свого власного живота? Та всю ту штуку він утинав задля того, щоб пильнувати мене, і ціле дерево тряслося від його глухого сміху, коли він помічав, як усі мої думки кидалися вроздріб. Всюди в лісі щось шаруділо. Нюшили звірі, перегукувалися птахи, їхній клич переповнював повітря. Саме прилетіли хрущі; їхнє гудіння змішувалось з тріпотінням нічних метеликів; здавалося, що в усьому лісі то щось пошепки питають, то щось пошепки відповідають. О, там було що слухати! Я не спав три ночі, я думав про Дідеріка й Іселіну.

- Побачиш,- мовив я подумки,- вони прийдуть. І Іселіна заманить Дідеріка аж за дерево й скаже йому:

- Стань тут, Дідеріку, гляди ж - пильнуй Іселіну; а цей мисливець нехай зав’яже шнурок мені на черевику.

А мисливець - то я. І щоб я це зрозумів, вона мені підморгує. А коли вона підходить, моє серце геть усе розуміє і вже не б’ється, а немов дзвонить у дзвони. А вона під одежиною гола - як мати породила, і я кладу на неї свою руку.

- Зав’яжи мені шнурок!- каже вона, а щоки її горять, як мак. І вже за хвильку її шепіт майже торкається мого лиця, моїх уст: - О, ти не зав’язуєш мені шнурок, ні, ти не зав’язуєш… не зав’я…

А сонце занурює свою тарелю в море і тоді знов підбивається вгору - червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. А повітря аж лускає від шепоту.

Через годину вона, торкаючись моїх уст, каже:

- Тепер я мушу тебе покинути.

І вона йде, махаючи мені рукою, а її щоки горять, як мак, її обличчя лагідне й натхненне. Ось вона знов оглядається на мене й махає рукою.

А з-за дерева виступає Дідерік і питає:

- Іселіно, що ти робила? Я все бачив.

Вона йому відповідає:

- Дідеріку, що ти бачив? Я нічого не робила.

- Іселіно, я бачив усе, що ти робила,- повторює він.- Я все бачив.

Тоді лісом розлягається її гучний, веселий сміх і вона, взявши з собою Дідеріка, зникає - радісна й грішна з голови до п’ят. І куди вона піде? До першого-ліпшого парубійка, до якогось мисливця в лісі.

Була північ. Езоп зірвався з прив’язі й полював собі сам. Я чув, як він розгавкався високо в горах і, коли врешті-решт його знайшов, минула перша година. Лісом ішла якась пастушка, поправляючи підв’язку на панчосі, мугикаючи й роззираючись навкруг. А де її худібка? І чого вона никає лісом опівночі? Просто так, знечів’я. Може, чогось схвильована, а може, на радощах, їй видніше. Я подумав: вона чула Езопів гавкіт і знала, що я в лісі.

Коли вона підійшла, я підвівся з землі й тепер побачив, яка вона тендітна й молоденька. Езоп і собі витріщився на неї.

- Звідки ти йдеш?- спитав я її.

- З млина,- відповіла вона.

Та що ж вона глупої ночі робила у млині?

- Невже тобі не страшно так пізно ходити лісом?- спитав я.- Ти ж така тендітна й молоденька.

Вона засміялась і відповіла:

- Я не така й молоденька, мені вже дев’ятнадцять.

Проте їй не могло бути дев’ятнадцять, напевно, років з два прибрехала, а виповнилося їй хіба сімнадцять. Але навіщо вона прибрехала, щоб бути старшою?

- Сядь-но,- мовив я,- та скажи мені, як тебе звати.

І вона зашарілася, сіла біля мене й сказала, що її звуть Генрієта.

Я спитав:

- У тебе є коханий, Генрієто? І чи обіймав він тебе коли-небудь?

- Так,- відповіла вона, зніяковіла й засміялась.

- А скільки разів?

Вона мовчить.

- Скільки разів?- допитуюсь я.

- Двічі,- тихенько сказала вона.

Я пригорнув її до себе й спитав:

- А як він обіймав? Може, отак?

- Отак,- тремтячи, прошепотіла вона.

Була четверта година.

ІХ
Я мав розмову з Едвардою.

- Скоро буде дощ,- сказав я.

- Котра година?- спитала вона.

Я глянув на сонце й відповів:

- Близько п’ятої.

Вона спитала:

- Ви вмієте так точно визначати час по сонцю?