Слава ЗСУ!

А хіба ж не веселе? Ми взяли з собою кошики, повні їжі та вина; наш чималий гурт усівся в два човни, молоді жінки вбралися у світлі сукні. Я був страшенно задоволений, мугикав собі під ніс.

У човні мене мучила одна думка: де взялася вся ця молодь? Тут сиділи дочка ленсмана й дочка окружного лікаря, дві гувернантки, пані з садиби священника. Я перед цим ніколи їх не бачив, вони були мені чужі, однак так довірливо позирали на мене, ніби ми хтозна-відколи знайомі. Я трохи промахнувся, бо відвик спілкуватися з людьми, і часто звертався до молодих жінок на “ти”, хоч вони на мене не гнівались. Раз у мене вирвалось “люба” чи “моя люба”, а мені й це вибачили: вдали, наче я такого не казав.

Добродій Мак своїм звичаєм надягнув сорочку з ненакрохмаленою маніжкою, вчепивши на неї защіпку. Здавалось, настрій у нього був чудовий, і він загукав до гурту з другого човна:

- Гей ви, навіженці! Пильнуйте кошиків з пляшками! Лікарю, ви відповісте мені за пляшки.

- Гаразд,- відповів лікар.

І вже самі ці перегуки морем від човна до човна лунали для мене святково й весело.

На Едварді була вчорашня сукня, так наче вона не мала ніякої іншої чи не схотіла перевдягтися. І черевики взула ті самі. А її руки мені видалися не дуже чистими; зате на голові в неї був новесенький капелюх з пером. Свою перефарбовану піджачину Едварда взяла з собою, щоб було на чому сидіти.

Коли ми сходили на берег, добродій Мак зажадав, щоб я вистрілив з рушниці - двічі з обох цівок; тоді гримнуло: “Браво!” Ми рушили вглиб острова; люди, що в’ялили рибу, привіталися з нами, а добродій Мак перекинувся словом зі своїми робітниками. Зірвали ми маруни та жовтецю й заткнули собі в петлиці; дехто нарвав дзвіночків.

Сила силенна морських птахів з вереском і криком носилися в повітрі та по мілкому після відпливу березі.

Ми розташувалися на галявці, де росла купка чахлих білокорих беріз, розпакували кошики, і добродій Мак відкоркував пляшки. Світлі сукні, блакитні очі, дзенькіт келихів, море, білі вітрила. Ми трохи поспівали.

І щоки зайнялися вогнем.

Через годину мене всього поймають радощі; на мене впливають навіть дрібнички: он на чиємусь капелюшку в’ється вуаль, хтось розпускає коси, хтось від сміху заплющує очі,- все це мене зворушує. О, той день, той день!

- Я чула, пане лейтенанте, що у вас потішна хатинка?

- Так, мов гніздо. Господи, та воно мені над усе! Приходьте коли-небудь до мене в гості, панно; така хатина єдина в світі. А за нею - величезний ліс.

Підходить ще одна й привітно каже:

- Ви не були в нас на півночі раніше?

- Ні,- відповідаю.- Але я вже все знаю, люба пані. Ночами я сам на сам із горами, землею і сонцем. Утім, не хочу бути пишномовним. У вас тут дивовижне літо! Підкрадається вночі, коли все спить, а вранці, мов з-під землі вродиться. Я дивився з вікна і сам його бачив. У мене два віконця.

Підходить третя. Зачаровує мене своїм голосом і рученятами. Я в них усіх просто закохуюсь. Третя каже:

- Може, обміняємось квітами? На щастя.

- Гаразд,- сказав я, простягнувши руку,- обміняймося, буду вдячний вам за це. Ви така вродлива, у вас чарівний голос, слухаю - не наслухаюсь.

Але вона притискає свої дзвіночки до грудей і коротко та ясно каже:

- Що з вами? Я не вас мала на думці.

Вона не мене мала на думці! Як боляче, що я так помилився! Мене потягнуло додому, подалі звідси, в свою хатину, де зі мною гомонить хіба що вітер.

- Вибачте,- кажу я,- даруйте мені.

Решта пань переглянулися й відійшли, щоб не бачити мого приниження.

Цієї миті до нас хтось підбіг, усі бачили, що то Едварда. Вона підійшла просто до мене: щось лепече, кидається мені на шию, міцно обіймає її руками й кілька разів цілує мене в уста. За кожним цілунком вона щось каже, та я не чую що. Я нічого не збагнув, моє серце завмерло, мене вражав тільки її палкий погляд. Коли вона зняла з мене руки, я побачив, як схвильовано дихали її маленькі груденята. Вона - смаглява на виду, струнка, худенька, з блискучими очима - ще перебувала в цілковитому забутті. Всі дивилися на неї. А я вдруге замилувався її чорними бровами, що здіймалися високими дугами на чолі.

Але ж, Боже ти мій, мене поцілували привселюдно!

- Що таке, панно Едвардо?- спитав я, а сам чую, як пульсує моя кров, чує десь у горлі її клекіт, що заважає мені розбірливо говорити.

- Нічого.- відповідає вона.- Просто мені так захотілось. Та й усе.

Я стягаю з голови кашкет, машинально пригладжую чуприну й дивлюсь на Едварду. “Невже усе?” - вертілось на думці.

Та ось із другого краю острова долітає голос добродія Мака: він щось говорить, а що - хтозна; однак я радію, що добродій Мак нічого не бачив і нічого не знав. Хвалити Бога, він тепер на другому краю острова! Мені відлягає від серця, я підхожу до гурту, сміюсь і з вельми вдаваною байдужістю кажу: