Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Отямившись, Руо увесь в сльозах кинувся в обійми Боварі.
– Моя дочка! Емма! Дитина моя! Що сталося?..
А той відповів ридаючи:
– Не знаю… Не знаю… Це гнів господній…
Аптекар розвів їх.
– Всі ці жахливі подробиці ні до чого. Я потім сам розповім усе панові Руо. Дивіться, люди вже йдуть. Більше гідності, ну ж бо! Більше філософського спокою!
Бідолаха Боварі теж силкувався здаватися мужнім і проказав кілька разів:
– Так, так… Більше мужності!
– Ну що ж, – закричав старий. – Буду кріпитися, грім би його побив! Я проведу її до кінця.
Ударили в дзвони. Все було готове. Пора рушати.
Сидячи в церкві один біля одного, тесть і зять дивилися, як повз них, гугнявлячи, ходили взад і вперед троє причетників. Надсадним басом ревів серпент. Тоненьким голоском співав отець Бурнізьєн у повному облаченні; він уклонявся перед дарохранильницею, здіймав руки догори, простирав їх. Лестібудуа ходив по церкві зі своїм чорним жезлом; коло аналою стояла труна, оточена чотирма рядами свічок. Шарлю все хотілося встати й погасити їх.
Проте він силкувався викликати в собі побожний настрій, віддатись надії на прийдешнє життя, де він знову побачиться з нею. Він уявляв, що вона поїхала кудись у далеку дорогу, давно вже поїхала. Але зразу ж він згадував, що вона лежить ось тут, що всьому кінець, що її винесуть і закопають у землю, і його охоплювала дика, похмура, одчайдушна лють. Часом йому здавалось, що він уже нічого не відчуває, і він утішався цими відпливами туги, докоряючи собі разом з тим, що він такий нікчема.
Почувся короткий стукіт, наче хтось розмірено цокав по кахлях підлоги обкованою палкою. Стукіт той долинав із глибини церкви і раптом обірвався в бічному приділі. Чоловік у грубій темно-рудій куртці через силу став навколішки. То був Іполит, конюх із «Золотого лева»; він причепив ради такої оказії нову ногу.
Один із причетників почав обходити всю церкву, збираючи пожертви; важкі монети брязкали одна по одній на срібне блюдо.
– Та швидше вже! Сил моїх більше немає! – крикнув Боварі, з гнівом кидаючи йому п'ятифранковика.
Причетник подякував йому низьким поклоном.
Знову співали, ставали навколішки, підводились, – без кінця і краю… Шарлю прийшло на пам'ять, як вони одного разу пішли з Еммою до обідні і сиділи з другого боку, праворуч під стіною. Знову задзвонили дзвони. Навкруги шумно засовали лавками. Носії підсунули під труну три поперечки, і народ висипав із церкви.
Тоді у дверях аптеки з'явився Жюстен. І зразу ж, увесь блідий, похитуючись, пішов назад у приміщення.
Обивателі дивилися з вікон на похорон. Попереду всіх, напружено випроставшись, ішов Шарль. Він намагався бадьоритися, і кивав головою людям, що, виходячи з дверей і провулків, приєднувались до процесії.
Шість носіїв – по три з кожного боку – ішли помалу і вже трохи засапалися. Священик, причетники і двоє хлопчиків-хористів виспівували «De profundis»[85], і їхні голоси лунали над полями, наростаючи і спадаючи, як хвилі. Часом процесія ховалась за поворотом дороги, але високе срібне розп'яття весь час майоріло між деревами.
Жінки йшли в чорних накидках з опущеними відлогами; в руках вони несли запалені свічки, і Шарлю ставало млосно від цих нескінченних молитов і вогнів, від нудкого запаху воску й сутан. Повівав свіжий вітерець, врунилися жито й рапс, обабіч дороги на колючих живоплотах блищали краплини роси. Усе навколо повнилось різними веселими звуками: торохтів віддалік польовою колією віз, кукурікав півень, тупотіло копитами лоша, вибрикуючи під яблунею. У ясному небі де-не-де рожевіли прозорі хмарки, над очеретяними покрівлями курився вихлястий синюватий димок, Шарль впізнавав оселі. Йому згадувались інші ранки, подібні до сьогоднішнього, коли він, відвідавши хворих, виходив із цих дворів і вертався до Емми.
Час від часу чорне сукно з білими зірками трохи підіймалося од вітру й відслоняло труну. Втомлені носії притишували ходу, і труна посувалась ривками, ніби човен, що гойдався на хвилях.
Ось уже й прийшли.
Чоловіки провели покійницю до самого кінця спуску, де на моріжку була викопана могила.
Всі з'юрмилися кругом; священик проказував молитви, а червона глина по краях без шурхоту осипалася потроху в яму.
Приладнали чотири вірьовки і стали опускати труну. Шарль дивився, як вона опускається глибше й глибше.
Нарешті почувся глухий стук; вірьовки зі скрипом піднялися нагору. Тоді Бурнізьєн взяв лопату, яку подав йому Лестібудуа; кроплячи могилу правою рукою, він лівою захопив на лопату чималу грудку землі і з силою кинув її в яму; дрібні камінці, ударившись об віко труни, видобули з нього той жахливий звук, що видається нам відлунком вічності.
