Слава ЗСУ!

– Жінка моя не любить таких занять, – сказав Шарль. – Хоч їй і рекомендують моціон, вона воліє сидіти в кімнаті з книжкою.

– Отак і я, – зауважив Леон. – І справді, яка це втіха – сидіти ввечері з книжкою біля каміна, коли в шибки б'ється вітер, а в кімнаті затишно горить лампа…

– Правда, правда! – сказала Емма, пильно дивлячись на нього великими чорними очима.

– В такі хвилини ні про що не думаєш, – провадив він далі, – і час минає непомітно. Не сходячи з місця, мандруєш по далеких сторонах, ніби бачиш їх, і думка, сплітаючись із фантазією, захоплюється окремими картинами або стежить за розвитком подій. Здається, що ти зливаєшся з героями, що під їхньою одежею б'ється твоє власне серце…

– Правда, правда, – повторила Емма.

– Чи траплялось вам коли-небудь, – питав Леон, – зустрічати в якійсь книжці думку, що вже раніше невиразно снувалась у вашій голові, якийсь призабутий образ, що ніби повертається здалека й достоту виражає ваші власні невловні відчуття?

– Таке зі мною бувало, – відповідала вона.

– Ось чому я найбільше люблю поетів, – вів далі Леон. – Вірші якісь ніжніші за прозу, від них легше плачеться…

– Але вони стомлюють кінець кінцем, – заперечила Емма. – Я, навпаки, більше охоча до романів, у яких події розгортаються так стрімливо, що аж страх бере. Я ненавиджу банальних героїв і помірковані почуття, подібні до тих, що зустрічаються в реальному житті.

– Дійсно, – зауважив клерк, – такі твори не зворушують серця і, на мою думку не відповідають справжньому призначенню мистецтва. Серед розчарувань життя так солодко буває линути мрією до благородних характерів, до щирих почуттів, до картин блаженства. Для мене тут, на безлюдді, це єдина розвага і розрада. Але в Йонвілі так мало цікавого!

– Мабуть, так само, як і в Тості, – сказала Емма. – Там я завжди брала книжки в бібліотеці.

– Коли ви, ласкава пані, не відмовите мені честі скористатись моїми послугами, – обізвався аптекар, почувши її останні слова, – то можу рекомендувати вашій увазі мою власну книгозбірню, де представлені найкращі автори: Вольтер, Руссо, Деліль, Вальтер Скотт, «Відгуки фейлетонів» і так далі. Крім того, я одержую різні періодичні видання, в тому числі й щоденну газету «Руанський маяк», при якій маю честь бути кореспондентом по округах Бюші, Форжа, Нефшателя і Йонвіля.

Товариство сиділо за столом уже дві з половиною години; служниця Артеміза, ліниво човгаючи по підлозі своїми плетеними капцями, подавала тарілки по одній, була неуважна, усе плутала і весь час забувала зачиняти за собою двері до більярдної, які грюкали об стіну клямкою.

Леон, сам того не помічаючи, під час розмови поставив ногу на перекладину стільця пані Боварі. На ній була синя шовкова краватка, під якою гофрований комірець тримався прямо, як брижі. Розмовляючи, вона то підіймала, то опускала голову, і підборіддя її то поринало в батист, то поволі виринало з нього. Поки аптекар балакав із Шарлем, між молодими людьми, що сиділи поруч, точилась якась наче безпредметна розмова, в якій усі випадкові фрази вели, одначе, до єдиного центра – спільних уподобань. Паризькі театри, назви романів, нові кадрилі, світ, якого не знали вони обоє. Тост, де жила раніше Емма, Йонвіль, де вони перебували тепер, – про все переговорили вони до кінця обіду.

Коли подали каву, Фелісіте пішла в новий дім приготувати спальню, і незабаром співрозмовники повставали з-за столу. Пані Лефрансуа дрімала біля погаслого каміна, а конюх Іполит з ліхтарем у руці чекав пана й пані Боварі, щоб провести їх додому. В його рудому патлатому волоссі стирчала солома, він накульгував на ліву ногу. Конюх прихопив парасольку пана кюре, і всі рушили в дорогу.

Містечко спало. Від стовпів на критому ринку лягали на площу довгі тіні. Земля була світла, як літньої ночі. Але будинок лікаря стояв за п'ятдесят кроків від трактиру, і майже зразу ж по виході довелось побажати одне одному на добраніч. Товариство розійшлося.

У передпокої Емма відразу відчула на плечах, ніби вологе простирало, холодок від свіжого тиньку. Стіни були нещодавно побілені, дерев'яні сходи рипіли. У спальні, на другому поверсі, білувате світло соталося в шибки вікон, не завішених фіранками. Видно було верховіття дерев, а за ними – луг, оповитий туманом, що клубочився над річкою. Посеред кімнати валялись у безладді шухляди, вийняті з комода, пляшки, рами, золочені карнизи, перини, тази: два носії, що перетягували сюди речі, покидали все хлящем.

Це вже вчетверте доводилось Еммі спати на незнайомому місці. Вперше це було, коли вона вступала в монастир, удруге – коли приїхали в Тост, утретє – у Воб'єссарі. Це було вчетверте. І щоразу нове місце було ніби початком нового періоду в її житті. Емма не вірила, щоб на новому місці все могло йти по-старому. І якщо її дотеперішнє життя було погане, значить, майбутнє, гадала вона, має обов'язково змінитися на краще.