Слава ЗСУ!

– Вона мені ще й не те робить, – торохтіла жінка, – ціла морока мені з тими пелюшками. Коли ваша ласка, скажіть бакалійникові Камюсу, щоб він мені, коли треба, давав потроху мила. Та й вам би було краще, я б вас рідше турбувала.

– Добре, добре! – сказала Емма. – Бувайте здорові, тітко Ролле.

І вона вийшла, витерши ноги об поріг.

Жінка провела її до самої хвіртки, увесь час бідкаючись, що їй дуже важко вставати по ночах.

– Мене так ламає, так ламає, що, вірите, вдень сиджу на стільці й сплю. Може б, ви наділили хоч фунтик меленої кави, це б мені на місяць вистачило пити вранці з молоком…

Терпляче вислухавши нескінченні подяки, пані Боварі пішла, але не встигла вона ступити й десяти кроків, як почула за собою стукіт дерев'яних черевиків. Емма повернула голову: то була мамка.

– Що вам?

Тоді селянка, одвівши її за дерево, заговорила про чоловіка: ремесло в нього таке, і шість франків од капітана…

– А ви коротше…

– Так ось, – продовжувала мамка, зітхаючи при кожному слові, – я боюсь, що він розсердиться, коли я сама питиму каву. Ви ж знаєте, мужчини…

– Та буде ж у вас кава, – повторила Емма. – Пришлю. Ви мені надокучили.

– Ой, пані моя люба та мила, у нього від ран бувають страшенні корчі в грудях. Він каже, що йому й сидр не йде на душу…

– Та говоріть уже швидше, тітко Ролле!

– Так ось, – вела далі мамка, кланяючись, – коли ви дозволите… – вона знову вклонилась, – коли ваша ласка… – вона аж благала очима, – графинчик горілки! Я б вашій дівчинці ніжки розтирала… А вони ж у неї такі ніжнесенькі, такі гладесенькі…

Насилу відкараскавшись від мамки, Емма знову взяла під руку Леона. Якийсь час вони йшли швидко, потім притишили ходу, і погляд її – вона дивилась уперед, – спинився на плечах юнака. На ньому був сюртук з чорним оксамитовим коміром. Його пряме каштанове волосся було старанно зачесане і падало на комір. Вона звернула увагу на його нігті. Таких довгих нігтів у Йонвілі ніхто не носив. Клерк приділяв багато часу манікюру; для цієї мети він тримав у письмовому столі особливий ножик.

Вони вертались у Йонвіль берегом. У літню спеку річка меженіла, і до самої підошви видно було огорожі садків, від яких спускались до води східці. Без плюскоту текла бистра і дивитись холодна річка; тонкі та високі трави пучками схилялись над її плесом, ніби зелені розпущені коси. По гостролистому очерету і широкому лататтю де-не-де лазили або сиділи, причаївшись, комашки на тоненьких лапках. Сонячне проміння просвічувало блакитні бульки хвиль, що без угаву набігали одна на одну; старі безверхі верби задивились у воду на відображення своїх сірокорих стовбурів. На прибережному лузі нікого не було. Всі люди на фермах обідали; молода жінка та її супутник чули тільки мірний звук своїх кроків по стежці, власні слова та шарудіння Емминої сукні.

Огорожі круг садів, утикані зверху оскаллям пляшок, були розпечені, як шибки в теплицях. Між цеглинами попроростали жовтофіолі. Кінчиком розкритої парасольки пані Боварі черкала на ходу зів'ялі квіти, що розсипались жовтавим пилком; часом по шовку, чіпляючись за торочки, шаруділа гілочка бузини чи ломиносу.

Вони заговорили про іспанську балетну трупу, що мала приїхати на гастролі в Руан.

– Ви підете в театр? – спитала Емма.

– Якщо зможу – піду, – відповів Леон.

Невже їм не було про що більше говорити? Ні, очима вони розмовляли про серйозніші речі; силкуючись знайти банальні фрази, вони почували, що їх обох охоплює водночас якесь невимовне томління, що з глибини душі підіймаються владні голоси і заглушують звуки їхньої розмови. Вражені цим недовідомим, несказанно солодким відчуттям, вони й не пробували сказати про нього одне одному або відшукати його причини. Передчуття щастя нагадує береги тропічних країн. Вони обдають безмежний океан своїм теплим подихом, обвівають його духмяними вітрами, і сп'яніла людина дрімає, навіть не вдивляючись у далину незнаних обріїв.

В одному місці череда розмісила всю землю. Довелося ступати по великих замшілих каменюках, розкиданих по болоту. Емма часто спинялась на хвилину, щоб роздивитись, куди поставити ногу, і, балансуючи на хисткому камені, підтримуючи рівновагу ліктями, нерішуче нахилялася вперед, боячись упасти в калюжу, а проте сміялась.

Дійшовши до свого саду, пані Боварі відхилила хвіртку, збігла по сходах і зникла в домі.

Леон повернувся в контору. Патрона не було. Він подивився на стоси службових паперів, підстругав перо, а потім узяв капелюха й вийшов.

Він попрямував на «вигін», на вершину Аргейського пагорба, де починалось узлісся, ліг на землю під сосною і, затуливши очі, став дивитися на небо крізь пальці.