Слава ЗСУ!

Одного ранку, повертаючись додому, вона раптом помітила довгу цівку рушниці, яка, здавалось, націлилася просто в неї. Вона стирчала з невеликої бочки, приваленої сіном, на краю канави. В Еммі все так і похололо, проте вона все ж ішла вперед, коли раптом із бочки вискочив якийсь чоловік, як ото чортики на пружині вискакують з коробки. На ньому були гетри до колін, насунутий на очі кашкет; губи в нього тремтіли й ніс почервонів. То був капітан Віне, який вийшов полювати на диких качок.

– Треба було гукнути здалеку! – закричав він. – Коли бачиш рушницю, завжди слід попередити.

Цим викриком акцизник намагався приховати власний переляк. Справа в тому, що спеціальним розпорядженням префекта заборонялося полювати на диких качок інакше, як із човна, і пан Біне, при всій своїй повазі до законів, виступав тут у ролі правопорушника. Тим-то він і боявся, щоб його, бува, не застукав польовий сторож. Але цей страх лише додавав йому охоти, і, сидячи в бочці, він був у захопленні від своєї щасливої вигадки.

Коли він побачив Емму, у нього мов гора з пліч звалилася; він зразу ж зав'язав розмову:

– А надворі холодненько; вітер питає!

Емма не відповідала. Він вів далі:

– А що це ви сьогодні вийшли спозаранку?

– Та я, – збентежилась Емма, – ходила до мамки, де моя дочка.

– А, так-так… А я ось, бачите, з самого світу сиджу тут, але погодка, як на зло, видалась така, що, мабуть…

– До побачення, пане Біне, – перебила Емма, відвертаючись від нього.

– Моє шанування, добродійко, – відповів він сухо і знову заліз у свою бочку.

Емма уже жалкувала, що так обірвала акцизника. Він, безперечно, почне робити різні, не дуже сприятливі для неї висновки. Не можна було вигадати нічого дурнішого за цю історію з мамкою, бо в Йонвілі всі добре знали, що маленька Боварі вже цілий рік живе при батьках. До того ж у цій околиці ніхто й не жив. Ця дорога вела тільки до Ла Юшетт. Отже, Біне здогадався, куди вона ходила, і мовчати не буде! Ну ясно ж, він усім роздзвонить! І цілий день, до самого вечора, вона мучилась, ламаючи голову над усякими можливими вивертами, а той дурень із мисливською торбиною весь час стояв перед її очима.

Після обіду Шарль, помітивши її стурбований вигляд, запропонував їй піти до Оме, розважитися трохи. І перша людина, яка впала їй у вічі в аптеці, був знову той самий пан Біне! Він стояв перед прилавком, освітлений червоним відблиском лампи, і говорив:

– Дайте мені, будь ласка, пів-унції купоросу.

– Жюстене, – гукнув аптекар, – подай сюди сірчаної кислоти!

І він обернувся до Емми, яка збиралася піднятись до пані Оме:

– Погуляйте тут, не турбуйтеся, вона зараз зійде вниз. Погрійтесь поки що біля грубки… Пробачте… Добрий вечір, докторе! (Аптекар з особливим задоволенням вимовив слово «доктор», ніби, величаючи так іншого, він і себе частково окривав тим урочистим світлом, що випромінював із себе цей титул…) Та гляди мені, Жюстене, не перекинь ступок! Піди краще принеси сюди кілька стільців із їдальні. Ти ж знаєш, що крісел із вітальні виносити не можна.

І, щоб поставити на місце своє крісло, Оме кинувся з-за прилавка, як раптом Біне попрохав іще пів-унції цукрової кислоти.

– Цукрової кислоти? – перепитав аптекар з презирством. – Не знаю, що це за звір такий. Може, ви хотіли сказати – щавлевої кислоти? Адже так, щавлевої?

Біне пояснив, що йому треба якоїсь їдкої речовини, щоб самому приготувати мазь для чистки різних мисливських знарядь. Емма здригнулась.

– Так, погода справді не дуже-то сприятлива, – зауважив аптекар. – Сирість заїдає.

– А проте, – докинув акцизник із єхидною усмішкою, – дехто дуже добре пристосовується до неї.

Емма почувала, що задихається.

– А потім дайте ще, будь ласка…

«Та коли вже він піде звідси», – думала вона.

– Пів-унції терпентину і смолки, чотири унції жовтого воску і півтори унції кістяної сажі для чистки лакованої шкіри моєї амуніції.

Аптекар заходився різати віск, коли показалась пані Оме. На руках у неї була Ірма, поряд ішов Наполеон, а позаду Аталія. Вона сіла на оббиту оксамитом лаву біля вікна. Хлопчик виліз на табуретку, а старша сестра крутилася коло коробки з ююбою біля свого татка. Той наливав через лійку флакончики, затикав їх, наліплював ярлички, зав'язував пакетики. В аптеці було тихо – тільки вряди-годи дзенькне важок об шальку терезів та хазяїн скаже кілька слів півголосом, звертаючись до свого учня.

– А як там ваша мала? – спитала раптом пані Оме.

– Тихіше! – крикнув її чоловік, що саме вираховував щось у своєму записнику.