Слава ЗСУ!

Він попросив іще два тижні відстрочки, щоб закінчити деякі справи; потім, через тиждень, знову півмісяця, потім він захворів, потім кудись виїхав; так пройшов серпень, і після всіх цих затримок вони вирішили остаточно, що виїдуть у понеділок, четвертого вересня.

Настала субота.

Родольф прийшов увечері раніше, ніж звичайно.

– Все готове? – спитала вона.

– Так.

Тоді вони обійшли квіткові клумби і сіли біля тераси на низькій садовій огорожі.

– Ти чогось сумний, – зауважила Емма.

– Ні, чого ж?

І він подивився на неї якимсь дивним, особливо ніжним поглядом.

– Це тому, що ти ідеш? – заговорила знов вона. – Що покидаєш те, що любиш, до чого звик? Так, я розумію… А в мене нема нічого на світі! Ти – все для мене, і я буду вся твоя! Я заміню тобі сім'ю, рідний край! Я піклуватимусь тобою, милуватиму тебе!

– Яка ти хороша! – сказав він, пригортаючи її до себе.

– Правда? – спитала вона з усміхом розкоші. – Ти любиш мене? Поклянись!

– Чи я тебе люблю?! Та я тебе обожнюю, радосте моя!

Червоний круглий місяць викочувався з-за обрію понад лугом. Він швидко підбивався вгору поміж верховіттям тополь, що затуляли його місцями, ніби чорне діряве покривало; потім він виплив, уже повільніше, в чисте, безхмарне небо і ясно засяяв на ньому, кинувши на річку широку світляну стягу, що вигравала безліччю леліток. Те сріблисте світло, здавалося, в'ється-звивається в воді, сягаючи аж до дна, мов якась безголова змія, вкрита блискучою лускою. Воно нагадувало ще велетенський канделябр, з якого стікали навкруги краплі розтоплених діамантів.

Їх огорнула тиха ніч; у вітах колихались серпанки тіней. Приплющивши очі, Емма на всі груди дихала свіжим повітрям. Вони мовчали обоє, глибоко поринувши в мрії. Млосними пахощами жасмину оповивала серце ніжність минулих днів, буйна й мовчазна, як річка, що текла за садом, і в спогадах лягали журливі довгі тіні, як ті, що слалися на траві від нерухомих верб. Часом шаруділо листям, виходячи на лови, якесь нічне звіря – їжак або ласочка, та вряди-годи зривався з гілки і гупав додолу стиглий персик.

– Чудова ніч! – озвався Родольф.

– І не остання, – промовила Емма.

І вона вела далі, ніби говорячи до самої себе:

– Так, добре буде подорожувати… Але чого ж мені так сумно на серці? Що це – острах перед невідомим? Жаль за покинутим? Чи, може… Ні, це від надміру щастя! Яка я слабка, правда? Пробач мені!

– То ще не пізно! – скрикнув він. – Подумай! Може, ти ще жалкуватимеш потім.

– Ніколи! – палко запевнила вона.

І, тулячись до нього, говорила далі:

– Хіба зі мною може трапитись якесь нещастя? Нема такої пустелі, такої безодні, такого океану, яких би я не перелетіла разом з тобою. Наше спільне життя з кожним днем єднатиме нас все тісніше, все повніше. Ніщо нас не бентежитиме, ніякі турботи, ніякі перешкоди. Ми будемо самі, ти мій, а я твоя, навіки… Ну говори ж, відповідай.

Родольф тільки притакував час від часу: «Так… так…» Вона гладила його по голові і повторяла дитячим голосом, незважаючи на сльози, що бриніли в її очах:

– Родольфе, Родольфе… Ох, Родольфику мій…

Вибило північ.

– Дванадцята година! – сказала вона, – Отже, завтра! Ще один день!

Він устав, щоб іти, і Емма – ніби цей рух був знаком до втечі – раптом повеселіла:

– Дістав паспорти?

– Дістав.

– Нічого не забув?

– Нічого.

– Ти певний цього?

– Аякже.

– Отже, ти чекатимеш мене в готелі «Прованс» о дванадцятій годині дня, так?

Він кивнув головою.

– Так до завтра, – промовила Емма, востаннє пригорнувшись до нього.

І вона подивилась йому вслід.

Він не обертався. Вона побігла за ним і, нахилившись над водою в очеретах, гукнула навздогін:

– До завтра!

Родольф був уже по тім боці річки й швидко крокував по лузі. Але за кілька хвилин він спинився. Дивився, як у пітьмі поволі зникає, мов привид, її біла постать, і раптом серце його забилось так шалено, що він аж прихилився до дерева, щоб не впасти.

– Ох і дурень же я! – промовив він з страшенними прокльонами. – Ну, та нічого! В мене була чудесна коханка!

І знов перед його очима постала краса Емми і всі втіхи кохання з нею. Спочатку він розчулився, а потім розлютився.

– Та не можу ж я, кінець кінцем, емігрувати, – вигукував він, вимахуючи руками, – та ще й з чужою дитиною на руках!

Він говорив це до себе, щоб упевнитись у своєму рішенні.

– А потім усі ці клопоти, витрати… Е, ні, ні, тисячу разів ні! Це було б надто по-дурному!

XIII

Прийшовши додому, Родольф кинувся до свого письмового стола, над яким висів його мисливський трофей – оленяча голова. Але, взявши перо в руки, він не зміг нічого вигадати. Тоді він оперся обома ліктями на стіл і поринув у задуму. Емма неначе відлинула кудись у далеке минуле; прийняте ним рішення раптом роз'єднало їх безмірною прірвою.