знайди книгу для душі...
– Жінко! Жінко! – гукав Шарль.
Вона спинилась.
– Де ти там? Ходи сюди.
На думку, що вона ледве уникла смерті, Емма трохи не зомліла від жаху. Вона заплющила очі й здригнулась: хтось торкнув її за рукав. Це була Фелісіте.
– Пані, суп на столі. Пан чекає на вас.
І довелося зійти вниз! Довелося сісти до столу!
Емма спробувала їсти, але їжа не йшла на душу. Тоді розгорнула серветку, ніби хотіла подивитись, як вона заштопана, – і справді почала була рахувати нитки. І раптом згадала про лист. Невже вона його загубила? Де його шукати? Але її знемогла така душевна втома, що вона не спромоглася навіть знайти якусь приключку, щоб устати з-за столу. Потім на неї напав страх: вона боялась Шарля; він, певно, все вже знає! І справді, він якось чудно промовив:
– Значить, ми вже не скоро побачимо пана Родольфа.
– Хто тобі сказав? – аж кинулась Емма.
– Хто мені сказав? – відповів Шарль, трохи здивований її різким тоном. – Жірар. Я зустрів його оце біля «Французької кав'ярні». Пан Родольф уже поїхав або зараз має виїжджати.
Емма хлипнула.
– А що ж тут дивного? Він завжди отак час від часу виїжджає кудись погуляти. А чом би й ні? Сказано, чоловік при грошах, та ще й не жонатий… Взагалі він уміє добре бавитись, наш друг. Гульвіса! Пан Ланглуа розповідав мені…
Але тут увійшла служниця, і він замовкнув з пристойності.
Фелісіте зібрала в кошик порозкидані на етажерці абрикоси. Шарль, не помічаючи, як спаленіла Емма, велів подати їх, узяв тут же одного й надкусив.
– О, знаменито! – сказав він. – Ось на, покуштуй!
І простягнув їй кошика; вона тихенько відштовхнула його руку.
– Ні, ти тільки понюхай! Оце аромат! – не вгавав він, знову підсовуючи кошика до Емми.
– Мені душно! – вигукнула Емма, зірвавшись з місця. Але зусиллям волі вона поборола спазми в горлі й промовила: – Уже пройшло, нічого… Це все нерви! Сідай, їж.
Вона боялась, що її почнуть розпитувати, ходитимуть за нею, і вона так і не зможе лишитись на самоті.
Шарль послухався і взявся знову до абрикосів; кісточки він випльовував собі в руку, а потім складав на тарілці.
Раптом по площі промайнуло швидкою риссю синє тильбюрі. Емма скрикнула і впала навзнак, як мертва.
Справа в тому, що після довгих міркувань Родольф вирішив поїхати до Руана. Але з маєтку Ла Юшетт до Бюші можна було добратись тільки Йонвільським шляхом, що він і змушений був зробити. Емма впізнала його в світлі ліхтарів, що блискавкою розпанахали темряву.
Почувши метушню в домі, прибіг аптекар. Стіл з усім посудом був перекинутий: соус, печеня, ножі, сільниця, олійниця – усе валялось долі. Шарль кликав на поміч, перелякана Берта плакала, а Фелісіте тремтячими руками розшнуровувала панію, в якої корчилось усе тіло.
– Побіжу до лабораторії, – сказав аптекар, – принесу ароматичного оцту.
А коли Емма, нюхнувши з флакона, розплющила очі, Оме сказав:
– Я знав, що допоможе. Воно й мертвого підніме.
– Скажи що-небудь! – благав Шарль. – Скажи що-небудь! Отямся! Це я, твій Шарль, я люблю тебе! Ти впізнаєш мене? Дивись, ось твоя дочка. Поцілуй її…
Дівчинка простягала рученята до матері, хотіла обняти її за шию. Але Емма відвернулася й промовила уривчастим голосом:
– Не треба… нікого!
І знову знепритомніла, її віднесли в ліжко.
Вона лежала горілиць, відкривши рота, склепивши повіки, розкинувши руки, бліда й нерухома, ніби виліплена з воску. З очей у неї бігли сльози, поволі стікаючи на подушку двома патьоками.
Шарль стояв у глибині алькова, а поруч з ним аптекар – мовчазний і зосереджений, як і годиться у таких серйозних випадках.
– Заспокойтеся, – штовхнув він Шарля під лікоть, – здається, пароксизм уже минувся.
– Так, нехай тепер спочине трохи, – відповів Шарль, дивлячись на сонну жінку. – Бідна моя! Біднесенька!.. Знову занедужала…
Тоді Оме почав розпитувати, як це все сталося. Шарль відповів, що її схопило якось раптово, коли вона їла абрикоси.
– Цікаво! – мовив аптекар. – Але можливо, що саме абрикоси й викликали млість! Адже є натури, надзвичайно подразливі на деякі запахи. Коли хочете, це прекрасна проблема, яку слід вивчати і з патологічного, і з фізіологічного боку. Попи аж надто добре знають усю важливість подібних явищ: недарма вони завжди користуються під час своїх церемоній ароматичними речовинами! Цим вони забивають памороки й викликають екстатичний стан, що, зрештою, досить легко досягається у осіб слабішої статі: вони багато тендітніші за чоловіків. Відомі випадки, коли жінки умлівали від запаху паленого рогу, свіжого хліба…