Слава ЗСУ!

В тому документальному «Повєстваванії о Расі і» наведено сотки таких прикладів, як, напр., рот жертв наповнювали стрільним порохом і запалювали порох, жінкам просвердлювали дірки в грудях, через рот протягали мотуз і на ньому вішали жінку; підрізували м'язи на ногах і руках; відрізували статеві органи; здирали з живого шкіру від голови до ніг і багато інших, неможливих до друку мордів. У згаданих книжках наведено сотки подібних фактів, але в архівах є тисячі зареєстрованих. Правду каже Москвин Д. Мерєжковскій: «Нормальна річ: ескімоси їдять сире м'ясо, а москвини мордують» (Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»).

Нам можуть закинути односторонність, мовляв, за тих часів (середньовіччя) навіть культурні європейці катували. Так, катували. Лише там бачимо велику, засадничу різницю. В Европі катування не було масовим мордом, не було народним явищем; там катувала законна влада, а не мордувала юрба, як в Московщині. В Европі катування було карою і після якогось суду, а в Московщині морди були примхою можновладців, пімстою або «патєхаю» (розвагою) народу. Українська правосвідомість була найгуманнішою в цілій Европі. Наша княжа «Руська Правда» забороняла катування і знущання. Европейська правосвідомість, основана на римському праві, якого засадою є, що обвинувачений НЕ має обов'язку доказувати свою невинність, а це є обов'язок прокурора доказати провину. Ця засада є і в нашій «Руській Правді». У московській правосвідомості і в їхніх законах панує цілком протилежна засада; у них прокурор мав право висунути обвинувачення без жодних доказів, а це вже обов'язок оскарженого доказати свою невинність. Різниця, як бачимо, засаднича. Европейський закон, як, напр., наша «Руська Правда», стає на захист громадянина проти зловживань влади, а в москвинів навпаки: закон сприяє зловживанню влади, бо ж оскаржений — замкнутий у в'язниці — не мав фізичної можливосте зібрати докази своєї невинности, а прокурор мав державний апарат для розшуків доказів провини. Ця різниця в правосвідомості спричинилася до того, що в Европі катування були обмежені законом, а в Московщині, навпаки, — були ЗАКОННО безмежні, дикі і садистичні.

За Александра II (1855–1881) москвини пробували змавпувати європейське судочинство, в тому числі і згадану засаду. В Европі та засада мала корені в правосвідомості європейців, і тому закон, оснований на ній, був живим, діючим. В московській же правосвідомості панувала цілком протилежна європейській засада, і тому максимум, що могли зробити московські реформатори (М. Спєранскій), — це прийняти компроміс: поставити обов'язком прокурора доказати провину, а також і обов'язком оскарженого доказати свою невинність. Та навіть і цей штучний — бо ж безґрунтовий — компроміс вмер природньою смертю, проживши лише пів століття. При першій нагоді (в 1917 р.) москвини викинули його на смітник, а повернулися до своєї традиційної засади XVI ст.

Тут варто розглянути ще одне питання. Чому москвини (і жиди), слідчі НКВД, псують свої нерви (не згадуючи вже про час і кошти), щоб примусити в'язня підписати акт обвинувачення? Чей же підпису того цілком не потрібно, бо ж кожна дитина в СССР знає, що підпис в'язня вимушений терором, катуванням, що обвинувачення є фантазією НКВД («прішито»), що в'язень не має жодної можливосте відкликати той свій вимушений підпис, бо ж на «суд» його не привозять. Зрештою, для формальності НКВД могло б просто зфальшувати підпис в'язня, бо ж ніхто не висуне сумніву в правдивості підпису. Чому ж слідчі НКВД роблять все, що можуть, щоб одержати підпис в'язня?

НКВДисти цілком свідомі того, що вони живуть серед моря ненависти, яке при першій нагоді їх заллє, знищить. Це те вроджене почуття меншвартости і боягузтва тримає НКВДиста в сталому страху, в сталому напруженні нервів. Стале, 24 години на добу, нервове напруження протягом місяців і років не може витримати навіть така моральна потвора, як москвин чи жид, і тому НКВДисти піддержують свій дух наркотиками. Але й наркотиків не вистачає. Щоб не заломитися, НКВДист мусить чимось піддержувати свою віру в свої сили. Коли ж в'язень вперто відмовляється підписати акт оскарження, то це є перемога в'язня і поразка слідчого НКВДиста. Отже, заламується певність НКВДиста в його сили. НКВДист добре розуміє, що не знищений духово ворог лишається загрозою для СССР, отже, і для нього особисто, хоч би й був фізично знищений. Несила знищити в'язня морально захитує, зневірює НКВДиста. А зневіра в свої сили — це початок кінця. Це інстинктово відчуває НКВДист. Додайте ще вроджений московський садизм, що не задовольняється лише фізичними муками.