Слава ЗСУ!

Ще далеко перед В. Леніним монархіст К. Леонтьев писав: «Іноді я думаю (не кажу «мрію», бо це мені чуже, але об'єктивно передчуваю), що якийсь московський цар — може, в недалекому майбутньому — стане на чолі соціялістичного руху й організує його так, як імператор Константин, що сприяв організації християнства». Як знаємо, дурненький Нікалай II проґавив таку нагоду, і тому його заступив інший цар — В. Ленін.

Ф. Достоєвскій пише: «Наші дворяни продають своїх кріпаків, їдуть до Парижу і там за ті гроші видають соціялістичні часописи». Він питає: «Чому майже дев'ять десятих москвинів у своїх мандрівках за кордоном пристають завжди до таких лівих середовищ європейців, які відкидають свою європейську культуру?» Він же і відповідає: «Европейська культура завжди була чужою московській душі. В очах європейців ми, москвини, є варвари, які волочаться по Европі та тішаться, що знайшли щось, що можна буде зруйнувати; варвари, які руйнують заради самої руйнації, для приємности і втіхи подивитися, як то все падає, розбивається на кусники, подібно до тих гунів, що руйнували Рим» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). І правда, коли нагода траплялася, вони це робили. Напр., царські дворяни, власники кріпаків, очолювали анархічне повстання в Еспанії в 1873 році. Пролетарські дворяни (також власники кріпаків–колгоспників) таку самісіньку роль грали в тій же Еспанії 63 роки пізніш — у 1936 році.

«Чи ті слова Ф. Достоєвського стосуються лише бакуніних, герценів, чи також і до прокурорів Святєйшева Сінода победоносцевих? Чи лише до «рєбят» С. Будьонного, що несли нам, європейцям, свою соціяльну систему «савєтів», чи також і до солдатів Єкатєріни, що несли нам свою соціяльну систему — панщину? Чи лише до червоних москвинів, які намагалися зробити з галичан безбожницьких москвинів, чи також і до білих та чорних, які намагалися зробити з тих же галичан православних москвинів? Чи в тих мандрівках озброєних і неозброєних москвинів по Европі, втішених, що можуть у ній щось зруйнувати: раз Уніятську Церкву, раз капіталістичний лад, — чи це все не є явище тої самої природи? Факт більш загальний і більш небезпечний, як большевизм чи царат? Так власне і є! Ідеології як московського большевизму, так і царату — це є лише різні форми тої самої СУТІ, того самого явища загальнішого характеру. А воно є нічим іншим, як ВОЮЮЧИМ З ЗАХОДОМ МОСКОВСЬКИМ МЕСІЯНІЗМОМ» (Д. Донцов. «Підстави нашої політики»).

«Я вірю, що Московщина, яка має стати на чолі якоїсь нової східної держави, повинна дати світові і нову культуру, замінити цією новою, слов'янсько–східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо–германської Европи» (К. Лєонтьєв. «Васток, Расія і славянства»).

«Над величезними руїнами Заходу підноситься, мов святий ковчег, ще більша Московщина. Хто посміє сумніватися в її покликанні?» (Ф. Тютчев).

«Захід сказав вже все, що міг сказати. Ex oriente lux! Лише Московщина покликана перебрати духовий провід над Европою» (С. Булгаков). Зворушений цими словами В. Розанов відповідає: «Давно була пора це сказати».

«Дай, Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити цю дурну Европу» (А. Герцен).

«Обернути Париж на купу румовищ, серед яких блукатимуть божевільні» (І. Еренбурґ).

«Вибатожити ту гнилу Европу! З киями, з батогами в руках ідім на Европу і всіх і вся там поб'ємо і вибатожимо» (Н. Лесков).

«О моя Московщино! («Расія» в оригіналі). Моя Батьківщино! Тобі одній приречено укоронувати прогрес людства і встановити справедливість у цілому світі. Хто може рівнятися з нами, москвинами? Кого ми не можемо примусити скоритися нам? Чи не в наших руках є політична доля всього світу? І чи не ми кожночасно можемо рішати про ті чи інші плани та шляхи Европи?» (М. Погодін).

«Не зважаючи на розбіжності наших думок, ми, москвини, всі маємо одну спільну ідею. Це — ідея загального єднання всього людства. Жодний нарід не має цієї ідеї, отже, ця ідея є наша московська національна. Коли ж вона є наша московська, то ми, москвини, мусимо перестати сперечатися, в якій формі чи якими способами цю ідею здійснити, а вже почати її здійснювати» (вільний переказ за Ф. Достоєвським). Ф. Достоєвскій дипломатично не згадує про те, що те «об'єднання» має бути у формі світової держави, в якій пануватимуть москвини. Та менш дипломатичні (зарозумілі) москвини поставили край над і. Частину їх голосів ми навели.

«А. Пушкін, ідеалізуючи московське кріпацтво і протиставляючи його «поневоленню» англійського селянина, пише поему, в якій звучить ненависть до європейської цивілізації («Разґавор с анґлічанінам»). Ю. Самарін тішиться роллю, яку доведеться грати Московщині в цілому світі. Архиреволюціонер М. Бакунін вірить, що московський нарід «внесе в історію нові засади і створить нову цивілізацію, і нову віру, і нове право, і нове життя». М. Ґорькій «плює в обличчя» Америці та «прекрасній Франції» в ім'я московських босяцьких іделів. В. Лєнін узурпує собі становище першоапостола соціялістичної церкви. Навіть П. Чаадаєв, і той, свою убивчу критику москвинів кінчає вірою у велике післанництво Московщини» (Д. Донцов. «Підстави…»). «Наше завдання — внести рятівний принцип порядку в світі, що стає вже здобиччю анархії. Московщина не може занехати цієї своєї місії, яка накладена на неї царем небесним і земним» (П. Чаадаєв. «Апалоґія сумасшедшева»).