Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Пеппі Довгапанчоха

— А він не жив, — мовила Пеппі. — Він помер. З самої впертості. Вісімнадцятого жовтня. Дев'ятнадцятого його поховали, а двадцятого у вікно залетіла ластівка і знесла яйце в те гніздо, що й досі лежало на столі. Отже воно знадобилося, — радісно закінчила Пеппі. Потім підозріло глянула на дівчинку, що збентежено дивилася на неї. — Що таке? Ти, може, думаєш, що я брешу, га? Ану признавайся! — Пеппі погрозливо підняла руку.
— Ні, що ти! — злякалася дівчинка. — Я не думаю, що ти брешеш, але...
— Не думаєш? — перебила її Пеппі. — А я якраз брешу. Так брешу, що аж язик заболів, хіба не чуєш? Невже ти справді повірила, що дитина може жити без їжі від травня до жовтня? Ну ще нехай тричотири місяці, але від травня до жовтня — це ж просто безглуздя! І ти добре знаєш, що я брешу. Навіщо ж ти дозволяєш, щоб тобі втовкмачували в голову хтозна-що?
Дівчинка швидко пішла геть, ні разу не обернувшись.
— Які люди бувають довірливі, — мовила Пеппі Томмі й Анніці. — Не їсти від травня до жовтня, ну й дурниці!
І вона гукнула вслід дівчинці:
— Ні, ми не бачили твого тата! Сьогодні сюдою не йшов жоден лисий. Зате вчора їх ішло аж сімнадцятеро, руч об руч!
Садок у Пеппі був дуже гарний. Щоправда, занедбаний — там росла буйна трава, якої ніхто не косив, і на старих трояндових кущах було повно білих, жовтих та рожевих квіток, може, й не найкращих, зате як вони пахли! Там було також багато яблунь і груш, але найважливіше, що серед них росло кілька старезних дубів та берестів, на які можна було так легко вилазити.
В садку Томмі й Анніки таких дерев було негусто, та й мама боялася, що діти впадуть і розіб'ються. Тому вони не часто мали змогу лазити на дерева. А тепер Пеппі сказала:
— Ану вилізьмо на цього дуба!
Томмі зрадів і відразу зіскочив з хвіртки. Анніка трохи повагалася, та коли побачила, що на дубі багато сучків, за які можна триматися, вирішила й собі спробувати.
За два метри від землі стовбур розгалужувався іі утворював зручне місце, ніби курінь. Скоро вже всі троє сиділи в тому курені, а над ними здіймалася могутня крона дуба з густим зеленим листям.
— Давайте нап'ємося тут кави! — сказала Пеппі. — Зараз я злізу й зварю її.
Томмі й Анніка заплескали в долоні й загукали:
— Браво!
За кілька хвилин Пеппі принесла кавник. Булочки вона спекла раніше. Вона стала під дубом і почала кидати нагору чашки. Томмі й Анніка ловили їх. Із трьох чашок дві влучили в стовбур і розбилися. Але Пеппі не зажурилася, а зразу ж побігла замінити розбиті чашки. Потім вона почала кидати булочки, аж вони замигтіли в повітрі. Булочки принаймні не розбилися. Нарешті вона вилізла й сама на дерево, тримаючи в одній руці кавник. Вершків вона налила в пляшку, а цукру взяла в коробку.
Томмі й Анніці здавалося, що вони ще зроду не пили такої смачної кави. Їм не часто випадало пити каву, хіба тоді, коли вони були в гостях. Але й тепер вони були в гостях. Анніка вилила трохи кави в пелену. Спершу їй було мокро й тепло, а потім мокро й холодно, але вона сказала, що то пусте.
Коли діти випили каву, Пеппі покидала чашки в траву.
— Я хочу перевірити, чи з міцної порцеляни роблять тепер посуд, — мовила вона.
Якимось дивом уціліла одна чашка і всі блюдця, а в кавника відпав тільки носик.
Пеппі як сиділа, так і подерлася вище.
— Ви бачили таке! — раптом гукнула вона. — В дереві дупло!
І справді в дубі було велике дупло, якого досі діти не бачили крізь листя.
— І я полізу глянути на дупло! Добре, Пеппі? — сказав Томмі, але не одержав відповіді. — Пеппі, де ти? — занепокоєно гукнув він.
І почув голос Пеппі, але не згори, а знизу. Він звучав так, ніби долинав з-під землі.
— Яв стовбурі! Дупло сягає аж до землі. В дірочку тут видно кавник на траві.
— А як ти вилізеш? — злякалася Анніка.
— Я ніколи звідси не вилізу, — мовила Пеппі. — Сидітиму тут до пенсії. А ви будете кидати мені їжу в дірку. П'ять-шість разів на день.
Анніка заплакала.
— Не плач, не тужи, — сказала Пеппі словами пісні. — Лізьте краще сюди і будемо гратися у в'язнів, що гинуть в підземеллі.
— Я нізащо туди не полізу, — мовила Анніка й відразу злізла з дуба — далі від небезпеки.
— Гей, Анніко, я бачу тебе в дірочку! — гукнула Пеппі. — Не наступи на кавник! Це старий, порядний кавник, який ніколи нікого не образив. Він не винен, що залишився тепер без носика.
Анніка підійшла до дуба і крізь маленьку шпарку побачила кінчик пальця Пеппі. Це її трохи втішило, але вона все-таки була схвильована.
— Ти справді не можеш вилізти, Пеппі? — спитала вона.
Попередня
-= 11 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.


Останній коментар

Анастасія 19:21:59

Дв, очень круто!


Анастасія 19:21:05

Да, очень класно. Я очень лублю Астрід.


Виолета 13.05.2018

В I T


Додати коментар