Слава ЗСУ!

— Чого ви сердитесь? — докірливо спитала Пеппі. — Ми ж тільки граємось у квача, а ті, що разом граються, — друзі, а не вороги.
Поліцаї трохи подумали і врешті один сказав лагідним голосом:
— Послухай-но, дівчинко, постав, будь ласка, драбину, щоб ми злізли.
— Зараз, — відповіла Пеппі й миттю приставила драбину до стіни. — Потім ми вип'ємо кави й посидимо разом, якщо захочете.
Але поліцаї виявилися підступними людьми, бо, тільки-но злізши на землю, вони кинулися до Пеппі й закричали:
— Зараз ми тобі дамо, погане дівчисько!
— Ні, коли так, то я більше не хочу з вами гратися, — заявила Пеппі. — Хоч мені й справді весело.
Вона схопила поліцаїв за паски, понесла стежкою до хвіртки, потім далі на вулицю й поставила їх там на землю. Поліцаї довго не могли отямитися з дива.
— Стривайте! — гукнула Пеппі й кинулася до кухні. Звідти вона вийшла з двома тістечками у формі сердець і приязно спитала:- Може, скуштуєте? Нічого, що вони трохи пригоріли.
Потім вона вернулася до Томмі й Анніки, що стояли витріщивши очі. А поліцаї поспішили назад до міста й заявили тіткам і дядькам, що Пеппі не годиться для дитячого будинку. Вони, звичайно, не призналися, що лазили на дах. І тітки й дядьки вирішили, що найкраще залишити Пеппі у віллі "Хованка". А якщо вона захоче піти до школи, то хай порядкує вдома, як сама знає.
Щодо Пеппі, Томмі й Анніки, то вони чудово скінчили день. Найперше вони допили каву, і Пеппі, ум'явши чотирнадцять тістечок, сказала:
— Здається мені, що це були якісь несправжні поліцаї. Надто багато вони розводились про дитячий будинок, табличку вноження і Лісабон.
Потім Пеппі винесла коня в садок, і вони почали їздити верхи. Щоправда, спершу Анніка боялася сідати на коня, та коли побачила, як весело їздять Томмі й Пеппі, теж зважилась. Пеппі підсадила її, кінь помчав садком, а Томмі на весь голос заспівав:
— Вирушають шведи в далекий похід!
Ввечері, коли Томмі й Анніка, наїздившись, пішли спати, хлопець сказав:
— Як добре, що Пеппі тут оселилася, правда, Анніко?
— Звичайно, правда! — відповіла Анніка.
— Я вже забув, у що ми гралися раніше, поки її не було. А ти пам'ятаєш?
— Та грали в крокет абощо, — мовила Анніка. — Але, по-моєму, з Пеппі куди веселіше. А тут ще й кінь, і мавпа!

ПЕППІ ЙДЕ ДО ШКОЛИ

Томмі й Анніка, звичайно, ходили до школи. Щоранку о восьмій вони, взявшись за руки й тримаючи під пахвою книжки, виходили з дому.
Саме в той час Пеппі або чесала свого коня, або одягала пана Нільсона, або робила ранкову гімнастику — тобто ставала на підлозі і, не згинаючись, підстрибувала сорок три рази. Після того вона сідала до столу в кухні й спокійно, без поспіху, випивала велику чашку кави і з'їдала бутерброд із сиром.
Простуючи до школи, Томмі й Анніка завжди з тугою дивилися на віллу "Хованка". Вони б раді були звернути туди й цілий день гратися з Пеппі.
Якби хоч Пеппі ходила з ними до школи, їм би легше було миритися з уроками.
— Уявляєш, як нам було б весело разом вертатися зі школи! — казав Томмі.
— І до школи ми б ішли разом, — додавала Анніка.
Що більше вони думали про це, то сумніші ставали. І нарешті вирішили вмовити Пеппі теж піти до школи.
— Ти не уявляєш собі, яка в нас добра вчителька, — хитро сказав Томмі, коли вони з Аннікою прийшли до Пеппі, спершу вивчивши уроки.
— Якби ти знала, як у школі цікаво! — підхопила Анніка. — Я б збожеволіла з горя, коли б не могла ходити до школи.
Пеппі сиділа на ослінчику й мила ноги в шаплику. Вона не озивалася, тільки так жваво ворушила пальцями, що вода розбризкувалася на всі боки.
— І сидіти в школі не так уже й довго, — вів далі Томмі. — Тільки до другої години.
— Атож, і не встигнеш озирнутися, як уже канікули — різдвяні, великодні, літні, — додала Анніка.
Пеппі й далі мовчала, тільки задумливо покусувала палець. Нарешті вона рішуче вихлюпнула з шаплика решту води на підлогу, замочивши штани панові Нільсону, що сидів там і грався люстерком.
— Це несправедливо, — суворо сказала вона, не звертаючи уваги на розпач пана Нільсона і на його мокрі штани. — Дуже несправедливо! Я цього не стерплю!
— Що несправедливо? — запитав Томмі.
— Через чотири місяці буде різдво і у вас почнуться канікули. А в мене нічого не почнеться, — сумно мовила Пеппі. — Я не матиму канікул, навіть коротеньких, — крізь сльози додала вона. — Треба щось робити. Завтра ж я почну ходити до школи.
Томмі й Анніка аж заплескали в долоні з радощів.
— Ура! То ми чекатимемо на тебе о восьмій біля нашої хвіртки.