Слава ЗСУ!

Зараз улюблена пора колишньої Катніс. Рання весна. Ліси прокидаються після довгої зими. Однак, окрім примули, нічого ще не розквітло. Поки я допленталася назад до паркана, так утомилася, і в голові так паморочилося, що Том запропонував підвезти мене додому на возі для мертвих, і я погодилася. Том допоміг мені дістатися канапи у вітальні, і я довго лежала, спостерігаючи за танцюючим у повітрі порохом.

Вчулося сичання, і я аж підскочила від несподіванки, але знадобилося трохи часу, щоб повірити в те, що мені це не примарилося. Як він сюди дістався? На спині в нього виднілися сліди чиїхось кігтів, задню лапу він тримав над землею, під шкірою випиналися кістки. Він пішки здолав увесь шлях з Округу 13. Можливо, його просто вигнали, а може, не міг там жити без неї, тому вирушив на пошуки.

— Даремно ти старався. Її тут немає, — мовила я. Денді знову засичав. — Її тут немає! Можеш сичати скільки заманеться — ти не знайдеш Прим.

Почувши її ім’я, він підбадьорився, підняв опущені вуха, занявчав із надією.

— Вимітайся звідси!

Я пожбурила в нього подушку, але він ухилився.

— Забирайся геть! Тебе тут ніхто не чекає!

Я затремтіла, розлючена його настирливістю.

— Вона не повернеться! Вона більше ніколи не повернеться!

Схопивши ще одну подушку, я скочила на ноги, щоб цього разу вже точно не схибити, і знагла з моїх очей бризнули сльози.

— Вона мертва!

Від наглого болю я вхопилася за живіт. А тоді впала навколішки, впустила подушку на підлогу й заридала ридма.

— Ти, дурний коте, ти не розумієш, що вона мертва. Вона мертва!

З моїх уст зірвавсь несподіваний звук — чи то плач, чи то спів, — вивільняючи відчай. Денді також заскиглив. Байдуже, що я робитиму, він усе одно звідси не піде. Я ридала та схлипувала, а він оддалік кружляв навколо мене, аж поки я не знепритомніла. Він має зрозуміти! Мабуть, він здогадався, що трапилося щось немислиме, і тепер, щоб вижити, доведеться зважитися на немислиме. Тому що пізніше, коли я отямилась у своєму ліжку, в місячному світлі я побачила його. Скрутившись калачиком, Денді лежав поруч зі мною, блимаючи очима барви гнилого кабачка: вартував мій нічний спокій.

Уранці, коли я промивала йому рани, він тримався стоїчно, навіть не нявкав, а от коли я почала витягати будяки з лап, заскавулів, мов мале кошеня. І тут ми обоє розплакалися, обійнявшись і заспокоюючи одне одного. Розчулившись, я розпечатала листа, якого передав мені Геймітч, і подзвонила матері. Ми обидві поплакали, побалакали, і мені стало легше. Разом із Сальною Сей до мене прийшов Піта — він приніс буханець свіжого хліба. Сальна Сей приготувала нам сніданок, і ми згодували увесь бекон Денді.

Я повільно поверталася до життя. Намагалася дослухатися порад лікаря Аврелія та просто жити. Дивно, але останнім часом слово «життя» почало набувати для мене нового значення. Я поділилася з лікарем своєю ідеєю щодо книги, і наступним поїздом із Капітолія мені доправили цілу коробку пергаментного паперу.

Цю ідею я почерпнула з нашої сімейної книги про рослини. Записати те, що може забутися. Кожна сторінка починатиметься чиїмось зображенням: світлиною, якщо нам вдасться її знайти, або Пітиним малюнком. А тоді я найакуратнішим почерком записуватиму подробиці, забути які просто злочин. Як Леді лиже Прим у щоку. Наш тато сміється. Пітин батько з печивом. Колір Фінеєвих очей. Диво, яке Цинна міг сотворити зі шматка шовку. Богз програмує «Голо». Рута навшпиньках, руки трішки розкинуті в боки, наче вона збирається злетіти. Тощо, тощо. Ми скріпили сторінки солоними сльозами й обіцянками жити добре заради них і за них. Зрештою до нас приєднався і Геймітч, зробивши свій внесок: він перелічив імена всіх трибутів, ментором яких був за останні двадцять три роки. Про них у нас було не так уже й багато відомостей. Мозок стирає те, що йому боляче пам’ятати. Між сторінок ми заховали засушену примулу і ще багато-багато щасливих спогадів: наприклад, світлину новонародженого сина Енні й Фінея.

Ми знову навчилися знаходити собі справу. Піта пік. Я полювала. Геймітч пив, поки не закінчувалося спиртне, а тоді до прибуття наступного поїзда розводив гусей. На щастя, гуси дбали про себе самі. Ми вже не почувалися самотніми: в Округ 12 повернулося ще кількасот людей, адже хай що сталося, це наша домівка. Копальні зачинили, а землю зорали й почали вирощувати хліб. Велетенські машини з Капітолія готували майданчик під будівництво великої фармацевтичної фабрики. Левада знову зазеленіла, хоча її ніхто й не доглядав.

Ми з Пітою знову приростали одне до одного. Досі траплялися моменти, коли він хапався за спинку крісла й перечікував напади люті. А я прокидалася посеред ночі в сльозах і з криком — від нічних кошмарів, переслідувана мутантами і мертвими дітьми. Однак Пітині руки — а згодом і губи — були завжди поруч і заспокоювали мене. Однієї ночі я знову відчула голод, який уперше схвилював мене на узбережжі під час Червоної чверті. Я знала, що це колись станеться. Для того, щоб вижити, мені не потрібен Гейлів вогонь, його лють і ненависть. У мене самої достатньо вогню. Мені потрібна весняна кульбаба. Яскраво-жовта кульбаба, яка символізує відродження, а не руйнування. Потрібна впевненість у тому, що життя триває, хай скільки втрат ми зазнали. Що все знову може бути чудово. І тільки Піта спроможний подарувати мені це.