Слава ЗСУ!

— Всі знають, що в мене тут шрам, — мовила я похмуро.

— Знати — це одне, а бачити — зовсім інше, — відповіла Фульвія. — Він огидний. Це однозначно. Ми з Плутархом порадимося за обідом і щось придумаємо.

— Якось затулимо, — мовив Плутарх і байдуже махнув рукою. — Може, пов’язку причепимо абощо.

Я обурено вдягнулася, готова йти в їдальню. Підготовча команда збилася докупи й топталася біля дверей.

— Вам приносять їжу сюди? — запитала я.

— Ні, — відповіла Вінія. — Ми повинні ходити в їдальню разом зі всіма.

Я подумки зітхнула, уявивши, як увійду в їдальню в оточенні цих трьох. Проте люди й так завжди витріщаються на мене. Гадаю, мало що зміниться.

— Я проведу вас, — мовила я. — Ходімо.

Крадькома кинуті погляди й приглушене перешіптування, яке супроводжувало кожну мою появу в їдальні, — все це ніщо в порівнянні з реакцією, яку викликала моя дивакувата підготовча команда. Люди пороззявляли роти, тицяли пальцями, голосно вигукували.

— Просто не звертайте на них уваги, — сказала я трійці, яка дріботіла за мною з опущеними долі очима і мовчки брала склянки з водою й миски з сіруватою рибою і дивним рагу.

Ми сіли за столик, де зазвичай їли біженці зі Скиби. Зараз вони поводилися трохи стриманіше, ніж господарі з Округу 13, однак це можна було пояснити тим, що їх заскочили зненацька. Дівчинка Ліві, моя сусідка з Округу 12, насторожено привіталася з новоприбулими, а Гейлова мати Гейзел, яка знала про ув’язнення, піднесла ложку рагу й мовила:

— Не бійтеся. На смак воно краще, ніж на вигляд.

Однак найбільше допомогла п’ятирічна Гейлова сестричка — Пізонія. Вона зіскочила з лавки, підійшла до Октавії й легенько торкнулася пальцем її шкіри.

— Ви зелена. Може, ви хвора?

— Це модно, Пізоніє. Так само, як користуватися помадою, — пояснила я.

— Це для краси, — прошепотіла Октавія, і з її очей мало не бризнули сльози.

Пізонія трохи поміркувала і сказала серйозним тоном:

— Ви й так вродлива.

— Дякую, — відповіла Октавія, і на її устах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Якщо ви хочете справити враження на Пізонію, вам доведеться пофарбуватися в яскраво-рожевий колір, — мовив Гейл, поставивши свою тацю поруч із моєю. — Це її улюблений.

Пізонія хіхікнула й повернулася назад до матері.

Гейл кивнув Флавію.

— Не чекайте, поки рагу вистигне. Від цього воно не робиться смачнішим.

Усі заходилися їсти. Рагу справді було непогане, але якесь липке. Ложку можна було проковтнути тільки за третім разом.

Гейл, який зазвичай не розмовляв за столом, наполегливо силкувався підтримувати розмову, навіть розпитував про макіяж. Я знала, що таким чином він намагався залагодити наші натягнуті стосунки: вчора ввечері ми посварилися, коли він сказав, що я не залишила Коїн вибору і тій просто довелося висунути свої контрвимоги.

— Катніс, вона керує цілим округом. І не може в усьому потурати тобі.

— Ти хотів сказати, що вона не терпить заперечень, навіть справедливих? — випалила я.

— Я хотів сказати, що ти її підставила, змусивши подарувати недоторканність Піті й усім іншим, хоча насправді ми навіть не уявляємо, якої шкоди вони можуть завдати справі, — мовив Гейл.

— Значить, я повинна була просто скоритися її волі, а інші трибути хай сподіваються на диво? Зрештою, саме це зараз і відбувається!

Отут я гримнула дверима просто в нього перед носом. Під час сніданку ми сиділи нарізно, а коли вранці Плутарх відіслав Гейла на тренування, ми не перемовилися й словом. Я знала, що Гейл просто хвилюється за мене, але він повинен бути на моєму боці, а не на боці Коїн. Хіба він сам цього не розуміє?

По обіді згідно з розкладом ми з Гейлом вирушили в Штаб оборони до Біпера. Поки ми їхали ліфтом, Гейл мовив:

— Ти досі гніваєшся.

— А ти досі не вибачився, — відповіла я.

— Я правий, тому не збираюся забирати свої слова назад. Хочеш, щоб я просто тобі збрехав? — запитав він.

— Ні, я хочу, щоб ти подумав іще раз і прийняв правильне рішення, — сказала я.

Але Гейл тільки засміявся у відповідь. Ліпше просто облишити цю розмову. Не варто диктувати Гейлові, що робити. Якщо чесно, то саме тому я йому й довіряю.

Штаб оборони містився так само глибоко під землею, як і в’язниця, де утримували мою підготовчу команду, і складався з безлічі кімнат, нашпигованих комп’ютерами і спеціальним обладнанням, а ще з лабораторій і тирів.

Коли ми запитали, де Біпер, нам вказали на величезне скляне вікно. За ним я угледіла перший прегарний краєвид в Окрузі 13: точну копію галявини зі справжніми деревами, квітучими рослинами і живими колібрі. Посеред галявини в інвалідному візку сидів Біпер, спостерігаючи за яскраво-зеленою пташкою, яка, тріпочучи маленькими крильцями, збирала нектар із величезної жовтогарячої квітки. Його очі невідривно стежили за пташиним польотом, аж поки не помітили нас. Біпер дружнім кивком запросив нас приєднатися до нього.