Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

— Ви гадаєте? — запитав Геймітч надто вже щиро, але в Окрузі 13 іронію мало хто розуміє.

— Так. У будь-якому разі ми вже давно готові до евакуації п’ятого ступеня, — мовила Коїн, — тому просто дотримуватимемося інструкції.

Вона швидко затарабанила пальцями по клавіатурі, віддаючи відповідний наказ. І щойно її погляд відірвався від монітора, почалося.

За час мого перебування в Окрузі 13 було уже дві навчальні евакуації першого ступеня. Про першу з них я взагалі нічого не пам’ятала — лежала в інтенсивній терапії в лікарні, а важким пацієнтам, здається, дозволялося не брати участі в евакуації, оскільки це могло погіршити їхній стан. Смутно пригадувався голос, який наказував людям збиратися в жовтих зонах. Під час евакуації другого ступеня (яка оголошується при невисокому ризику — наприклад, при карантинах, коли всіх мешканців перевіряють під час епідемії грипу) ми повинні були пройти у свої кімнати й просто сидіти там. У той день я заховалася в комірчині, ігноруючи сигнали, які линули з системи сповіщення, і спостерігала за павучком, який плів павутинку... Жодна з цих евакуацій не підготувала мене до гучних сирен, які завили звідусіль. Такий звук неможливо було ігнорувати — здається, його створили навмисно для того, щоб сіяти паніку. Але ж це був Округ 13 — тут ніхто ніколи не панікував.

Богз вивів нас із Фінеєм зі Ставки, провів коридором і вказав на широкий сходовий майданчик. Сюди стікалися потоки людей, утворюючи єдину річку, яка бігла вниз. Ніхто не сварився і не намагався протиснутися вперед. Навіть діти не капризували. Ми спускалися вниз, поверх за поверхом, не перекинувшись і словом, — хіба щось почуєш за такого виття сирен? Я роззирнулася, шукаючи маму і Прим, але в такому натовпі важко було когось розгледіти. Сьогодні вони обидві мали працювати в лікарні, отже, просто не могли не почути сирен.

У вухах калатало, а в очах миготіло. Глибина була, як у шахті. Однак був один плюс: що глибше ми спускалися під землю, то менше було чутно звук сирен. Так ніби ті сирени мали тиснути на нас фізично, заганяючи в підземелля, — швидше за все, так воно й було. Маленькі групки людей почали відколюватися від загального потоку й зникати за дверима на різних поверхах; мене Богз вів дедалі нижче, аж поки сходи не вивели нас у велику печеру. Я хотіла вже була зайти, але Богз затримав мене і вказав на сканер, до якого я повинна була піднести руку із розкладом. Без сумніву, вся інформація збиралася десь у комп’ютері: влада округу 13 мала пересвідчитися, що всі без винятку жителі евакуйовані.

Було важко визначити, якого походження це місце — природного чи техногенного. Деякі зони були суцільно кам’яні, тоді як інші підтримувалися залізною арматурою та бетонними балками. Тут була кухня, ванні кімнати і медпункт — це місце приготували для кількаденного перебування.

По всій печері були з певними інтервалами розвішані таблички з білими літерами і цифрами. Богз саме пояснював, що ми повинні знайти зону, яка збігається з номерами наших кімнат, — у моєму випадку зону «Е», бо я жила в кімнаті «Е», — коли до нас підійшов Плутарх.

— А, ось де ви, — мовив він. Останні події, здається, зовсім не вплинули на його піднесений гумор — він досі тішився успіхом Біпера під час прямої трансляції. Як завжди, він за деревами бачив ліс, окремі дерева його не цікавили: йому було байдуже, чи покарають Піту, йому плювати було на неминуче бомбардування Округу 13. — Катніс, гадаю, це не зовсім вдалий момент: із Пітою сталася прикрість і все таке, але хочу нагадати, що за тобою всі стежитимуть.

— Що? — мовила я. Просто не могла повірити, що він назвав те, що сталося з Пітою, просто прикрістю.

— Я маю на увазі людей, які сидітимуть із тобою в бункері. Вони спостерігатимуть за тобою і перейматимуть твою поведінку. Якщо ти поводитимешся спокійно та врівноважено, інші наслідуватимуть тебе. Якщо ж ти панікуватимеш, інші можуть також заразитися, — пояснив Плутарх. Я не відривала від нього очей. — Вогонь поширюється легко, так би мовити, — провадив він, так ніби до мене туго доходило.

— То мені поводитися, як перед камерами, Плутарху? — мовила я.

— Так! Чудово! Люди завжди відважніші, коли опиняються на публіці, — сказав він. — Подивись тільки, яку відвагу щойно виявив Піта!

Ще трошки — і я б дала йому ляпас.

— Маю повернутися до Коїн, перш ніж зачиняться всі входи. А ти тут працюй! — мовив він і вийшов.

Я підійшла до таблички з великою буквою «Е». Нам відвели площу чотири на чотири метри — наша територія була відмічена лініями на підлозі. До стіни кріпилися два довгі ліжка — отже, комусь із нас доведеться спати на підлозі; в кутку стояла квадратна скриня на речі. На заламінованому аркуші білого паперу було великими буквами надруковано: «ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ В БУНКЕРІ». Я зосереджено подивилася на папірець, але в очах мерехтіло. А тоді мені здалося, що на чорний текст впало кілька крапель крові. Поволі розпливчасті літери набрали різкості. Перший розділ називався «Після прибуття».

Попередня
-= 43 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!