Слава ЗСУ!

Коли зрештою майже всі заснули, я обережно вислизнула з-під ковдри і навшпиньках вирушила на пошуки Фінея. Відчувала, що тільки він один у змозі зрозуміти мене. Він сидів на своєму місці під нічником, зав’язуючи й розв’язуючи мотузку, і навіть не вдавав, що намагається заснути. Коли я поділилася з Фінеєм своїм відкриттям щодо плану президента Снігоу, мене раптом осяяло: для Фінея це зовсім не новина. Саме так розчавили і його.

— Енні. Ось як на тебе тиснуть, правда? — запитала я.

— Її арештували не тому, що хотіли вибити відомості про повстанців, — кивнув він. — У Капітолії знають, що я ніколи їй нічого не розповідав. Заради її ж безпеки.

— О Фінею! Мені так прикро, — мовила я.

— Ні, це мені прикро. Я мав тебе попередити.

Раптом у пам’яті спливла сцена: я прив’язана до ліжка, скажена, люта, сама не своя. Це сталося після того, як мене викрали з арени. Фіней намагається мене заспокоїти, запевнити, що з Пітою нічого не станеться. «В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе».

— Ти мене попереджав. У вертольоті. Тільки коли ти сказав, що Піту використають проти мене, я гадала — як наживку. Щоб заманити мене в Капітолій, — мовила я.

— Байдуже, що я сказав. Було вже запізно: тобі б це вже не допомогло. Не попередив тебе ще перед Червоною чвертю — мав би й надалі тримати язика за зубами, — Фіней смикнув за кінець мотузки — і вузлик знову розв’язався. — Просто я не одразу все втямив. Після перших Ігор я думав, що ваш роман — вигадка, що ти просто підігруєш. Ми всі саме цього й очікували. Та коли Піту вдарило струмом і він мало не помер, я... — Фіней завагався.

Я повернулася думками на арену. Згадала, як схлипувала, коли Фіней оживляв Піту. Збентежений вираз на обличчі Фінея. Те, як він списав мою поведінку на вдавану вагітність.

— Що? Що ти?

— Я збагнув, що помилявся. Ти справді його кохаєш. Не знаю, як саме. Можливо, ти сама цього не знаєш. Але будь-хто підтвердить мої слова, — мовив він лагідно.

Будь-хто? Під час свого візиту перед Туром переможців Снігоу звелів мені поводитися так, щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів щодо наших із Пітою почуттів.

«Переконай мене», — сказав тоді Снігоу.

Виходить, за кілька днів у джунглях під палючим сонцем мені таки вдалося його переконати. Тепер у нього з’явилася зброя, якої він так потребував, щоб мене розчавити.

Ми з Фінеєм довго мовчали, спостерігаючи за вузликами, які то з’являлися, то зникали, та нарешті я мовила:

— Як ти це витримуєш?

Фіней здивовано глянув на мене.

— А я і не витримую, Катніс! Це ж очевидно. Щоранку я прокидаюся від чергового кошмару, і навіть тоді не отримую полегшення... — почав був він, та щось у моєму виразі обличчя зупинило його. — Ліпше не вдаваймося в подробиці. Мені потрібно вдесятеро більше часу, щоб зібратися, аніж щоб знову розклеїтися.

Йому відомо. Він мене розумів. Я глибоко вдихнула, збираючись на думці.

— Що менше ти про це думатимеш, то краще, — мовив він. — Завтра вранці ми передовсім роздобудемо тобі мотузку, а поки що візьми мою.

Решту ночі я провела на своєму матраці, одержимо зав’язуючи вузли, які Денді вивчав прискіпливим поглядом. Якщо якийсь вузол видавався йому підозрілим, він підкидав його у повітря і кілька разів кусав, поки той не розв’язувався. До ранку пальці мої понапухали, але я вперто продовжувала.

Після двадцяти годин мовчанки Коїн нарешті повідомила, що ми можемо вийти з бункера. Наші колишні кімнати знищені під час бомбардування, нам доведеться переселитися в нові. Ми чемно прибрали за собою й рушили до дверей.

На півдорозі до мене підійшов Богз і висмикнув мене з шереги. А тоді подав знак Фінею та Гейлу, щоб вони приєдналися до нас. Люди розступилися, пропускаючи нас уперед. Дехто навіть усміхався до мене: мабуть, гра у «крученого кота» зробила популярним не тільки Денді. Ми вийшли з печери, піднялися сходами нагору, довгим коридором дісталися одного з ліфтів і зрештою опинились у Штабі оборони. Дорогою я не помітила ніяких руйнувань, проте ми й досі були дуже глибоко.

Богз провів нас у кімнату, яка дуже нагадувала Ставку. Всі, хто сидів за столом: Коїн, Плутарх, Геймітч, Кресида й інші, — здавалися виснаженими. Хтось домігся, щоб принесли каву, — хоча, я впевнена, тут її розглядали як стимулянт, — і Плутарх обома руками вчепився у горнятко, так ніби боявся, що його от-от можуть відібрати.

Нарада почалася з копита.

— Вам чотирьом доведеться піднятися на поверхню, — мовила президент. — У вас є дві години на те, щоб відзняти матеріал про бомбардування, повідомити, що збройні сили Округу 13 не тільки не знищені, а й мають перевагу. І звісно, показати, що Переспівниця жива. Запитання є?