Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Шикнувши на загін, я дослухалася. Шипіння таки чулося, але звук був не однорідний і не протяжний. Здавалося, багато-багато людей видихає одні й ті самі слова. Ні, не слова — єдине слово. Яке луною котилося тунелями. Одне слово. Ім’я. Яке повторювалося знову і знову.

— Катніс.

РОЗДІЛ 4

Ну от і все. Мабуть, Снігоу змусив миротворців копати всю ніч. І почали вони зразу, щойно загасили вогонь. Спочатку знайшли останки Богза, відчули, що на правильному шляху, та коли минуло кілька годин, а більше решток не було, почали щось підозрювати. І зрозуміли, що їх обдурили. А президент Снігоу не любить виставлятися дурнем. І байдуже, вистежили нас по слідах чи просто припустили, що ми під землею, капітолійці все одно здогадалися, де ми, та вжили заходів: мабуть, випустили зграю мутантів, запрограмованих знайти мене.

— Катніс.

Шипіння наближалося. Я напружено вдивлялася в темряву, намагаючись роздивитися джерело звуку. Лук був напоготові, от тільки де мішень?

— Катніс.

Пітині вуста ледве ворушилися, але, без сумніву, з них теж зірвалося моє ім’я. Саме тоді, коли я подумала, що йому стало трохи краще, понадіялася, що скоро до мене повернеться справжній Піта, саме тоді з’явився ще один доказ того, як глибоко проникла отрута Снігоу.

— Катніс.

Піта був запрограмований відгукнутися на це шипіння. Він мав приєднатися до переслідування. Він заметушився. У мене не було вибору. Я націлила стрілу йому в голову. Він нічого не відчує... Раптом він осів на землю, його очі широко розплющилися, він важко дихав.

— Катніс! — обернув він голову до мене, але, здається, не помітив стріли. — Катніс! Тікай!

Я вагалася. Голос у нього був тривожний, але не божевільний.

— Навіщо? Звідки лине цей звук?

— Я не знаю. Я тільки знаю, що це тебе вб’є, — мовив Піта. — Біжи! Забирайся звідси! Хутчій!

Повагавшись мить, я опустила лук. І обернулася до схвильованих облич, які оточили мене.

— Хай що це таке, воно прийшло по мене. Нам саме час розділитися.

— Але наше завдання захистити тебе, — мовила Джексон.

— Ми твій загін, — докинула Кресида.

— Я тебе не покину, — сказав Гейл.

Я обвела поглядом знімальну групу, озброєну камерами й записниками. А тоді глянула на Фінея з двома пістолетами й тризубом. Попросила його віддати один пістолет Кастору. Тоді витягнула холості патрони з Пітиного пістолета, зарядила його справжніми й подала Полідевку. Оскільки у нас із Гейлом були луки, ми віддали свої пістолети Мессалі та Кресиді. Не було часу вчити їх обходитися зі зброєю, ми тільки показали, як знімати з запобіжника і стріляти, але в тісному приміщенні й цього має бути досить. Усе одно це краще, ніж лишитися геть беззахисним. Тепер зброї не було тільки в Піти, але, гадаю, тому, хто шепоче моє ім’я в унісон зі зграєю мутантів, вона ні до чого.

Ми не лишили в кімнаті нічого, хіба що свій запах. Позбутися його ми не могли. Гадаю, саме так ці мутанти й вистежили нас, бо ми не залишали більше жодних слідів. Нюх у мутантів був чудовий, однак там, де ми чалапали по воді у стічних канавах, їм буде важче.

Коли ми вийшли з кімнати, шипіння стало чіткішим. Зараз уже можна було більш-менш визначити місцеперебування мутантів. Це там, звідки ми прийшли, тобто поки що доволі далеко. Мабуть, Снігоу запустив їх під землю неподалік того місця, де знайшли тіло Богза. Теоретично у нас була значна фора, хоча рухалися вони явно швидше за нас. У пам’яті спливли вовкоподібні мутанти на арені під час перших Голодних ігор, мавпи під час Червоної чверті, а ще численні потвори, яких я бачила по телевізору рік у рік, і раптом мені стало цікаво, який вигляд мають сьогоднішні мутанти. Що, на думку Снігоу, злякає мене найдужче?

Ми з Полідевком ще вчора розробили план і обрали шлях просування, й оскільки він вів у протилежний від шипіння бік, я не бачила сенсу його переглядати. Якщо ми рухатимемося швидко, то, можливо, нам вдасться дістатися резиденції Снігоу швидше, ніж ці тварюки нас наздоженуть. Однак поспіх завжди йде в парі з необережністю: не уникнути сплеску води, коли нога втрапляє в калюжу, брязкоту автомата, який випадково вдарився об трубу, моїх власних занадто голосних наказів...

Три квартали ми здолали по стічних канавах, потім опинилися на занедбаній колії, й тут до нас долинули зойки. Приглушені, гортанні. Вони відлунювали від кам’яних стін.

— Авокси, — мовив Піта одразу ж. — Так лементував Дарій, коли його катували.

— Мабуть, трапилися на шляху мутантів, — сказала Кресида.

— Отже, мутантів цікавить не тільки Катніс, — зауважила Ліг 1.

Попередня
-= 93 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!