Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

У вухах відлунювало шипіння, а від запаху троянд усе довкола розпливалося, а стіни гойдалися.

Я схопила Полідевка за руку:

— Плювати на завдання. Який найкоротший шлях на поверхню?

Не було часу звірятися з «Голо». Слідом за Полідевком ми пробігли метрів десять уздовж «транзиту» й заскочили у якісь двері. Я мало тямила, як бруківка змінилася бетонним покриттям, як ми протиснулися крізь смердючу трубу й вилізли на вузький карниз. Ми опинилися в центрі міської каналізації, і внизу пузирилися отруйні людські екскременти, сміття й хімічні відходи. Подекуди палав вогонь, де-не-де випаровувалися отруйні хмарки. Одного погляду вниз було достатньо, щоб зрозуміти: потрапивши туди, назад не виберешся. Ми бігли підтюпцем, боячись оступитися на вузькому карнизі, й нарешті перетнули невеличкий місток. Полідевк намацав у якомусь закапелку драбину, а тоді тицьнув пальцем угору. Ось він. Вихід.

Та одного погляду на наш загін було досить, аби зрозуміти: щось не так.

— Заждіть! Де Джексон і Ліг 1?

— Залишилися біля «м’ясорубки», щоб затримати мутантів, — мовив Гомс.

— Що?!

Я кинулася до містка. Ми не можемо лишити товаришів у зубах цих огидних чудовиськ!.. Аж тут Гомс смикнув мене назад.

— Запізно. Не марнуй їхню жертву! Дивись, — Гомс кивнув на трубу: мутанти вже товпилися біля вузького карниза.

Не рухайтеся! — гукнув Гейл, цілячи у дальній кінець мосту вибуховою стрілою. Міст завалився саме в ту мить, як до нього наблизилися мутанти.

Вперше за весь час я добре їх роздивилася. Людина, схрещена з ящіркою і ще бозна-чим. Біла шкіра луската, мов у рептилій, руки й ноги з довгими пазурами, риси обличчя — поєднання непоєднуваного. Мутанти шипіли, вимовляючи моє ім’я, а їхні тіла аж здригалися від люті. Вони били об землю хвостами, розмахували пазурами, ранячи і себе, і сусідів, із їхніх пащ стікала піна — вони просто божеволіли від жаги знищити мене. Мабуть, мій запах був їм так само добре відомий, як їхній мені. Ба більше: він вабив їх непереборно, бо, незважаючи на токсичні випари, мутанти один по одному почали скакати у стічну канаву.

Ми з берега відкрили вогонь. Я витягала стріли навмання, байдуже які — самозаймисті чи вибухові, й наосліп стріляла в мутантів. Вони ж смертні! Жодна жива істота не виживе з двома дюжинами куль у тілі. Так, вони вмирали, от тільки їх було надто багато: з труби лився цілий потік і, не вагаючись ні секунди, кидався у стічну канаву.

Однак не від їхньої чисельності у мене тремтіли руки.

Всі мутанти страшні. Всі вони створені для того, щоб знищувати. Одні відбирають життя, як мавпи. Інші — розум, як мисливці-вбивці. Однак найжорстокіші, найбридкіші зовні створені для того, щоб залякати жертву. Вовки-мутанти з очима мертвих трибутів. Сойкотуни, які стогнали та плакали голосом Прим. Ящірки, які смерділи трояндами Снігоу і кров’ю своїх жертв. Цей запах перебивав сморід нечистот. Змушував моє серце скажено калатати. Від нього у мене холонула шкіра, а легені мов заморожувало, і я не могла дихнути. Так ніби це Снігоу дихав мені в обличчя, нагадуючи, що смерть близько.

Товариші гукали до мене, але я не могла відповісти. Тоді чиїсь дужі руки підхопили мене саме в ту мить, коли я прострелила голову мутантові, який мало не вкусив мене за ногу. Мене підсадили на драбину, але я мов закам’яніла й не могла поворушити ні рукою, ні ногою. Хтось звелів мені лізти вгору. Я, наче дерев’яна лялька, почала механічно перебирати кінцівками. Рух поволі привів мене до тями. Попереду хтось був. Полідевк. Піта й Кресида були позаду. Ми дісталися платформи. Гайнули до іншої драбини, щаблі якої були мокрі та плісняві. На наступній платформі у мене в голові нарешті прояснилося, і я втямила, що відбувається. И почала витягувати товаришів з драбини на платформу. Піту. Кресиду. Більше нікого не було.

Що я накоїла? На що я прирекла свій загін? Я вже полізла вниз, та вдарилася черевиком об щось м’яке.

— Лізь! — загарчав Гейл.

І я знову опинилася на платформі, допомагаючи Гейлу видертися нагору та вдивляючись у темряву, чи не зосталося там іще когось.

— Усе, — розвернувши мене до себе обличчям, похитав головою Гейл. Його однострій був подертий, а на шиї зяяла рана.

Знизу долинув людський зойк.

— Хтось іще живий, — вмовляла я.

— Ні, Катніс. Це все, — мовив Гейл. — Там тільки мутанти.

Я не хотіла з цим миритися й посвітила вниз ліхтариком, вмонтованим в автомат Кресиди. Далеко внизу я роздивилася Фінея, який повис на драбині, а три мутанти роздирали його на шматки. Коли один із мутантів відхилив голову назад, щоб зробити останній — смертельний — укус, сталося щось дивне. Я немов перетворилася на Фінея, і перед моїми очами пропливли спогади з його життя. Щогла корабля, срібний парашут, сміх Магс, рожеве небо, змайстрований Біпером тризуб, Енні у весільній сукні, хвилі б’ються об скелі... Кінець.

Попередня
-= 95 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!