Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Я звеліла всім переодягатися. Глянувши на Пітині закривавлені зап’ястя, витягнула з кишені ключ і хотіла звільнити його, але сам Піта не дозволив.

— Ні, — мовив він. — Не треба. Так я тримаю себе в руках.

— Але тобі можуть знадобитися руки, — сказав Гейл.

— Коли я відчуваю, що на межі, тоді тисну кайданками на зап’ястя, і біль допомагає мені зосередитися, — мовив Піта. Я відступилася.

На щастя, надворі було холодно, тому ми легко приховали своє спорядження та зброю під широкими плащами й накидками. Зняли черевики, зв’язали їх шнурівками й перекинули через шию, натомість узули незручні туфлі. Однак найважче було приховати обличчя. Кресиду й Полідевка могли впізнати знайомі, Гейла могли запам’ятати з агіток і новин, а от нас із Пітою знав кожен житель Панему. Ми квапливо допомогли одне одному заховати обличчя під товстим шаром косметики, одягнули перуки й сонячні окуляри. А нам із Пітою Кресида ще й замотала рот і ніс шарфами.

Час збігав невпинно, але я все-таки затрималася на хвильку, щоб поновити запаси харчів і прихопити аптечку.

— Тримаємося разом, — мовила я на порозі.

А тоді ми вийшли прямісінько на вулицю. Сипав дрібненький сніжок. Схвильований натовп зі своїм смішним капітолійським акцентом гудів про повстанців, про голод і про мене. Ми перейшли через дорогу, минули кілька будинків. І щойно завернули за ріг, як побачили, що назустріч нам прямує зо три дюжини миротворців. Відскочивши вбік, щоб звільнити їм шлях, як робили всі капітолійці, ми зачекали, поки відновиться звична метушня натовпу, і тільки тоді рушили далі.

— Кресидо, — прошепотіла я. — Куди далі?

— Я думаю, — мовила вона.

Ми проминули ще один квартал, і тут завили сирени. Крізь вікно одного з помешкань видно було телевізор: передавали екстрений випуск новин, і на екрані одне по одному з’являлися наші обличчя. Миротворці досі не з’ясували, хто саме загинув, тому що серед світлин були Кастор і Фіней. Скоро кожен перехожий буде для нас небезпечніший, ніж миротворець.

— Кресидо!

— Є одне місце. Не ідеальне, звісно. Але можемо спробувати, — мовила вона.

Простуючи за нею, ми здолали ще кілька кварталів, а тоді крізь браму зайшли в якусь приватну резиденцію. Але виявилося, що ми просто зрізали кут, бо за кілька хвилин ми знову пройшли крізь браму й опинилися на маленькій вуличці, яка з’єднувала два проспекти. Тут розташувалися дві непоказні крамнички: вживаних речей і біжутерії. На вулиці я помітила всього кількох людей, але їм було байдуже до нас. Кресида почала пояснювати високим голосом, як важливо до холодів устигнути придбати шуби.

— Ви ще не бачили цін! Повірте, тут усе вдвічі дешевше, ніж на проспекті!

Ми зупинилися біля непоказної вітрини з манекенами у хутряних виробах. Здавалося, що крамниця на замку, але Кресида безцеремонно відчинила двері, від чого задзеленчали маленькі дзвіночки. Всередині малесенького похмурого приміщення, заставленого крамом, висів запах шкіри. Мабуть, торгівля йшла не дуже, адже ми були єдиними покупцями. Кресида рушила прямісінько до згорбленої фігури, яка сиділа в глибині крамниці. Я не відставала, по дорозі перебираючи пальцями м’яке хутро.

За прилавком сиділа дивовижна істота — такого я ще в житті не бачила. Це був яскравий взірець того, що не всі пластичні операції закінчуються добре. Гадаю, що навіть у Капітолії таке обличчя не вважали привабливим. Шкіра була напнута до межі й укрита татуюваннями — чорними й золотими смугами. Ніс був настільки плаский, що взагалі виникали сумніви, чи він там є. Я вже бачила у жителів Капітолія котячі вуса, але ж не такі довгі! На нас дивилася карикатурна котяча морда.

Кресида зняла перуку, щоб продемонструвати свою виноградну лозу.

— Тигріс, — мовила вона, — нам потрібна допомога.

Тигріс. Десь я вже чула це ім’я. Згадала! В одних із перших Голодних ігор показували молодшу й не таку екстравагантну копію цієї жінки. Гадаю, вона стиліст. Не пам’ятаю, від якого округу. Точно не від Округу 12. Напевно, вона зробила забагато операцій, і бридка зовнішність поклала край її кар’єрі.

Значить, ось де опиняються стилісти, коли стають непотрібні! У крихітних крамничках, де й доживають віку. Подалі від людей.

Я роздивлялася її обличчя. Цікаво, батьки назвали її Тигріс, цим і надихнувши на таке перетворення, чи вона сама обрала стиль, а тоді змінила ім’я, щоб личило до її котячих смужок?

— Плутарх сказав, що тобі можна довіряти, — додала Кресида.

Чудово, ця жінка ще й з людей Плутарха! Якщо вона не здасть нас Капітолію, то зможе повідомити Плутарха, а отже, й Коїн про наше місцеперебування. Ні, крамниця Тигріс — точно не ідеальне місце, але іншого в нас не було. Та й чи захоче Тигріс допомогти нам? Її погляд блукав між стареньким телевізором на прилавку й нашими обличчями, так ніби вона силкувалася нас пригадати. Щоб допомогти їй, я зняла шарф і перуку та ступила крок уперед, щоб світло екрана упало на мене.

Попередня
-= 97 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!