Слава ЗСУ!

— Авжеж, — погодилася Каролін, але трохи перелякано.

Це помітив чоловік і, насупивши свої імпозантні брови, обернувся до Расті.

— Ви лікар?

— Помічник доктора, фельдшер, я просто подумав, можливо…

— Атож, ми вам вдячні за вашу небайдужість, містере…

— Ерік Еверет. Звіть мене Расті.

— Ми вдячні вам за вашу небайдужість, містере Еверет, але я вважаю її недоречною. Пам'ятайте про те, що ці діти зараз без своєї матері…

— Вони дві доби провели самі, без їжі, — додала Каролін. — Вони намагалися самі дійти до міста, коли ті двоє… офіцерів, — вона наморщила ніс так, ніби від цього слова тхнуло чимось гидким, — їх знайшли.

Расті кивнув.

— Це багато чого пояснює, я гадаю так. Хоча дівчинка має цілком нормальний вигляд.

— Діти по-різному реагують. А нам уже час іти. Вони вже далеко забігли, Терсі.

Аліса з Ейденом бігли крізь парк, копаючи ногами кольорові купки опалого листя. Аліса махала шаховою дошкою і кричала: «Пасіянат! Пасіянат!» на всю силу своїх легенів. Хлопчик не відставав від неї і теж щось гукав.

«У дитини просто було тимчасове моторне збудження, от і все, — думав Расті. — А решта — випадковий збіг. І навіть не так: яка американська дитина не думає про Гелловін наприкінці жовтня?» Єдине було напевне: якщо цих людей пізніше спитають, вони пригадають, де й коли бачили Еріка Расті Еверета. От тобі й секретність.

Сивоволосий чоловік підвищив голос:

— Діти! Зачекайте!

Молода жінка зміряла Расті поглядом, потім простягнула руку.

— Дякую вам за вашу уважність, містере Еверет, Расті.

— Мабуть, зайву. Професійні комплекси.

— Вас можна цілком вибачити. Це найбожевільніший вікенд в історії світу. Спишемо на це.

— Ви маєте рацію. А якщо я вам знадоблюся, знайдете мене в лікарні або в амбулаторії. Він махнув рукою в бік «Кеті Рассел», котру буде видно звідси, коли обсиплеться решта листя. Якщо листя опаде.

— Або на цій лаві, — усміхнулася вона.

— Або на цій лаві, так, — теж усміхнувся він.

— Каролін! — гукнув Терстон нетерпляче. — Ходімо вже!

Вона злегка помахала Расті — не більш, як ворухнула пальцями — і побігла наздоганяти своїх. Рухалася легко, граційно. Расті стало цікаво, чи знає Терсі ту істину, що дівчата, котрі вміють бігати легко й граційно, майже завжди втікають від своїх старіючих коханців, рано чи пізно. Мабуть, знає. Мабуть, з ним уже траплялося таке раніше.

Расті дивився, як вони через майдан рухаються в напрямку шпиля церкви Конго. Потім дерева сховали їх з виду. Коли він знову подивився на поліцейську дільницю, Джуніора Ренні там уже не було.

Расті посидів ще пару хвилин, барабанячи пальцями собі по колінах. Нарешті прийняв рішення і підвівся. Перевірка міського складу в пошуках зниклих шпитальних балонів з пропаном може зачекати. Тепер його більш цікавило, що один-єдиний в Міллі армійський офіцер може робити в будівлі міської ради.

9

Що робив Барбі в ту мить, коли Расті через Комм-лейн прямував до міськради, так це здивовано свистів крізь зуби. Бомбосховище було довге, як вагон-ресторан, і полиці в ньому було вщент заставлено консервами. Здебільшого рибними: ящики сардин, ряди лосося і дуже багато чогось з назвою «Дрібні мальки молюсків Сноу»[230], котрих Барбі щиро сподівався ніколи не покуштувати у своєму житті. Стояли там також ящики з сухими продуктами, включно з пластиковими контейнерами, на яких були написи: РИС, ПШІНКА, МОЛОЧНИЙ ПОРОШОК і ЦУКОР. Високі штабелі покладених горизонтально пляшок, позначених: ПИТНА ВОДА. Він нарахував десять великих картонних коробок з трафаретом: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ПЕЧИВА. Ще на двох значилося: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ШОКОЛАДНИХ БАТОНЧИКІВ. На стіні висів пожовклий плакат з гаслом: «700 калорій в день вбиває голод впень».