Слава ЗСУ!

ПОВНІСІНЬКО МЕРТВИХ ПТАХІВ

1

Шеф поліції Мілла не чув ніякого вибуху, хоча й перебував в той час надворі, згрібав листя з галявини перед своїм будинком на Морін-стрит. На капоті «Хонди» його дружини стояв портативний радіоприймач, з якого лунала релігійна музика на частоті РНГХ (повна її назва була «Радіостанція Наш Господь Христос», але молодші мешканці міста називали її просто «Радіо Ісус»). Слух він, звісно, мав уже не той, як колись. Та й хто б його мав колишнім у шістдесят сім років?

Але першу сирену, що розкраяла день, він почув; вуха в нього були налаштовані на цей звук, як вуха матері налаштовані на плач її дітей. Говард Перкінс навіть знав, котра їде машина і хто сидить за її кермом. Тільки на «трійці» та «четвірці» залишилися старі трелі, але на «трійці» Джонні Трент поїхав із пожежниками до Касл Рока, на ті їхні чортові навчання. Вони їх називають «контрольованим горінням», хоча насправді йдеться про дитячі розваги дорослих дядьків. Отже, сирена належала четвертому номеру, одному з тих двох «Доджів»[37], що в них іще залишалися, і, значить, кермувати ним мусить Генрі Моррісон.

Спершись на граблі, він нахилив голову, прислухаючись. Сирена почала віддалятися, і він знову зайнявся листям. На веранду вийшла Бренда. У Міллі майже всі звали його Дюком — прізвиськом, яке пристало до нього, ще коли він був школярем і не пропускав у кінотеатрі «Зірка» жодного фільму з Джоном Вейном[38], — але Бренда, щойно вони побралися, почала звати його інакше. Іменем, яке йому не подобалося.

— Гові, чогось вимкнулась електрика. І там щось гриміло.

Гові, для неї він завжди Гові. Немов з отого:«Трюкач Гові», «А ось і Гові», «Як життя, Гові?»[39]

Він намагався ставитися до цього по-християнському — чорт, він поводився щодо цього як справжній християнин! — але подеколи йому спливала думка, чи не має стосунку, хай опосередкованого, ця кличка до того крихітного пристрою, що він тепер його змушений носити в себе у грудях.

— Що це?

Вона завела очі під лоба, твердим кроком рушила до своєї машини, вхопила радіоприймач і натиснула на ньому кнопку, обірвавши на півслові хор Нормана Лубоффа[40], що співав «Маємо в Ісусі друга».

— Скільки разів я тобі казала, щоб ти не тулив цю річ на капот моєї машини? Ти подряпаєш фарбу, і впаде її продажна ціна.

— Вибач, Брен. Що ти казала?

— Електрика вимкнулася! І щось вибухнуло! Мабуть, саме туди й погнав Джонні Трент.

— То Генрі поїхав, — сказав він. — Джонні з пожежниками в Касл Року.

— Та хто б там не був…

Завила інша сирена, тепер нового типу, ці звуки Дюк Перкінс подумки називав «пташиним щебетом». Отут уже мусить бути «двійка» Джекі Веттінгтон. Напевне, що Джекі, бо Рендолф, мабуть, залишився наглядати за їхньою стайнею, сидить там, похитується, відкинувшись на спинку крісла, поклавши ноги на стіл, і читає «Демократа». Або в сральнику засідає. Пітер Рендолф був справним копом, і жорсткість міг проявити, де треба, але Дюк його не любив. Почасти через те, що той беззастережно був людиною Джима Ренні, почасти тому, що Рендолф іноді проявляв жорсткість, більшу за потрібну, але найбільше через те, що Рендолф був лінькуватим, а Дюк Перкінс не переварював ледачих полісменів.

Бренда уп'ялася в нього великими очима. Вона сорок три роки була заміжня за полісменом і розуміла, що два вибухи, дві сирени і вимкнення електрики нічого доброго не віщують. Якщо листя буде прибрано з галявини цього вікенда — або якщо Гові всядеться слухати репортаж із гри його улюблених «Вайлдкетс» Близнят-Міллів проти футбольної команди Касл Рока — вона вельми здивується.