Слава ЗСУ!

У ДРАЙВІ

1

Окрім міської політики, Великий Джим мав лише одну слабкість, і нею була шкільна баскетбольна команда — дівчача: «Леді Вайлдкетс», якщо точно. Сезонні квитки на них він отримував, починаючи з 1998 року, і відвідував не менш ніж десяток ігор на рік. У 2004-му, коли «Леді Вайлдкетс» виграли чемпіонат штату в категорії Д, він побував на всіх матчах. І хоча люди, котрих він запрошував у свій кабінет, неминуче звертали увагу на автографи Тайгера Вудса, Дейла Ернгардта і Вілла «Спейсмена» Лі, той, яким він пишався найбільше, той, що був його скарбом, — належав Ганні Комптон, маленькій десятикласниці, розпасовщиці, котра й привела «Леді Вайлдкетс» до їхнього одного-єдиного золотого м'яча.

Якщо ви володар сезонного квитка, ви зазвичай знаєте й інших володарів сезонних квитків навколо вас, а також ті причини, що спонукають їх бути фанатами цієї гри. Чимало з них — це родичі тих дівчат, котрі грають (вони ж часто є й тими, хто верховодить у клубі фанатів, влаштовуючи продажі домашніх пирогів, щоб збирати кошти на виїзні ігри, котрі стають дедалі дорожчими). Інші — то баскетбольні пуристи, котрі вам розкажуть (і це таки не далеко від істини), що ігри дівчат просто кращі. Юні баскетболістки поважають командну етику, котрої хлопці (що люблять бігати, стрибати, фінтити, «вистрелювати» з дальніх позицій) рідко дотримуються. Швидкості тут не такі високі, що дозволяє вам бачити внутрішню логіку гри і насолоджуватися кожною передачею чи комбінацією. Фанів дівочих ігор задовольняють дуже невеликі рахунки, на котрі пхекають любителі хлоп'ячого баскетболу, заявляючи, що дівчачі матчі ведуть перед в обороні й мазаних кидках, що є самою суттю старорежимного «кошикарства».

Є також дядьки, котрим просто подобається дивитися, як гасають довгоногі дівчата в коротких шортиках.

На всіх цих причинах ґрунтувалася й щира цікавість Великого Джима до цього виду спорту, але зовсім іншим було джерело його пристрасті, котрого він ніколи не озвучував під час обговорення ігор зі знайомими вболівальниками. Це було б неполітично.

Дівчата переживають гру як особистий бій, це робить їх кращими ненависницями.

Хлопці воліють виграти, це так, тож іноді матч ставав дійсно гарячим, коли вони грали проти традиційного суперника (у випадку міллівських «Вайлдкетс» це були нікчемні «Рокетс» з Касл Рока), але здебільшого у хлопців ідеться про індивідуальні досягнення. Похизуватися, одним словом. А після закінчення гри кінчається все.

Натомість дівчата не терплять програвати. Програш вони забирають з собою у роздягальню і там його висиджують. Що ще важливіше, вони не терплять, ненавидять свій програш одностайно. Великий Джим часто Спостерігав, як вистромлює голівку та ненависть, коли глибоко в другій половині матчу при нічийному рахунку спалахувала сварка за вільний «живий» м'яч, і він уловлював: «Аж ніяк не твій, ти, курвисько, це мій м'яч!» Він ловив цю вібрацію і живився нею.

До 2004-го «Леді Вайлдкетс» за 20 років тільки раз стали чемпіонками штату, вигравши матч проти Бакфілда[259], і то завдяки кандидатці в Національну лігу, котра перед переходом туди, за правилами професійного спорту, змушена була зайвий рік залишатися в їхній шкільний команді. А тоді з'явилася Ганна Комптон. Найбільша ненависниця усіх часів, на думку Великого Джима.

Як дочка Дейла Компотна, сухореброго лісоруба з Таркер Мілла, котрий п'яним бував часто, а задерикуватим завжди, Ганна мала природну вдачу типу геть-з-мого-шляху. Як дев'ятикласниця, вона більшу частину сезону просиділа на лаві запасних; тренерка поставила її тільки на останні дві гри, у яких вона не лише очок набрала більше за всіх, а й свою суперницю по номеру з ричмондських «Бобкетс» залишила скорченою на дерев'яній підлозі після жорсткої, але чистої атаки.