Слава ЗСУ!

Близько полудня Джо і його друзі вже готові були здатися. Крім того, вони зголодніли.

— Ходімо до мене, — сказав Джо. — Моя мама нас чимось нагодує.

— Суперово, — погодився Бенні. — От би китайським рагу! У твоєї ма в ньому завжди багато грибів.

— А може, спершу перейдемо міст Миру та пошукаємо на тому березі? — спитала Норрі.

Джо знизав плечима:

— Гаразд, але там нічого нема, тільки ліс. І там ми віддалимося від центру.

— Так, але… — вона осіклася.

— Що «але»?

— Нічого. Просто думка. Мабуть, дурна.

Джо поглянув на Бенні. Бенні знизав плечима і віддав їй лічильник Ґайґера.

Вони повернулися до мосту Миру й підпірнули під обвислу поліцейську стрічку. У критому переході стояли сутінки, проте не такі темні, щоб, зазирнувши через плече Норрі, Джо не побачив, як ворухнулася стрілка, коли вони перетинали середину мосту, лиш на одну риску ворухнулась, тож не було сенсу уважно тестувати трухляві дошки в них під ногами. Після виходу з мосту їх зустріла табличка з написом «ЗАРАЗ ВИ ПОКИДАЄТЕ ГРОМАДСЬКИЙ МАЙДАН ЧЕСТЕР МІЛЛА, заснований 1808 року». Добре протоптана стежка вела вгору порослим дубами, ясенами й буками схилом. Осіннє листя звисало безсило, надаючи деревам замість радісного — похмурого вигляду.

На момент, коли вони досягли підніжжя цієї стежки, стрілка У віконці ІМПУЛЬС/СЕК застигла між +5 та +10. Після позначки + 10 шкала приладу різко підвищувалася до +500, а тоді аж до +1000. Верхню частину шкали було позначено червоним кольором. Стрілка стояла ще за тисячу миль звідти, але Джо був майже певен, що теперішня її позиція показує вже дещо більше за природний фон.

Бенні дивився на злегка тремтячу стрілку, але Джо дивився на Норрі.

— Про що ти тоді подумала? — спитав він. — Не бійся, кажи, бо виходить так, що думка в тебе була зовсім не дурна.

— Еге ж, — погодився Бенні, постукавши пальцем по віконечку ІМПУЛЬС/СЕК. Стрілка стрибнула, а потім повернулася десь між +7 та +8.

— Я подумала, що генератор і передатчик — це практично те саме, — сказала Норрі. — А передатчику не обов'язково міститися в центрі. Йому достатньо стояти на підвищенні.

— Вежа РНГХ не підходить, — сказав Бенні. — Вона просто на галявині, помпує слухачів Ісусом. Я бачив.

— Ну, так, але ж передатчик там, типу, надпотужний, — відповіла Норрі. — Мій тато казав, тисяча ваттів чи десь близько того. Можливо, те, що ми шукаємо, покриває менший діапазон. Отже, я й подумала: де в нашому місті найвище місце?

— Чорна Гряда, — сказав Джо.

— Чорна Гряда, — погодилась вона, задираючи свій маленький кулачок.

Джо стукнувся з нею кулаками і показав пальцем:

— Це там. Дві милі. Може, три. — Він повернув трубу лічильника в тому напрямку, і вони, мов зачаровані, втупилися у стрілку, котра піднялася до +10.

— Їбать мене… — видихнув Бенні.

— Як стане тобі років сорок, — зауважила Норрі. Крута, як завжди… проте вона почервоніла. Трішечки.

— Там, на Чорній Гряді, є якийсь старий сад, — сказав Джо. — Звідти можна побачити весь Мілл, і навіть ТР-90 видно. Так каже мій тато принаймні. Ця річ може бути там. Норрі, ти геніальна. — Тепер йому не треба було чекати, поки вона його поцілує. Він це зробив сам, хоча наважився цмокнути лише в куточок губ. Виглядала вона задоволеною, але вперта вертикальна зморшка не зникла з її чола.

— Це може нічого не означати. Стрілка не так уже й сказилася. Може, з'їздимо туди на велосипедах?