Слава ЗСУ!

— Що трапилося? — спитав він Рендолфа. — Люди, що це, заради Бога, ви там такого наробили?

— А то сам не знаєш, — мовив Дентон.

— Що ти сам за психопат такий? — спитала Джекі Веттінгтон. Лице в неї скривилося у ненависну маску, очі палали жаринками гніву.

Барбі проігнорував їх обох. Так і тримаючи руки вгору, він не відривав очей від обличчя Рендолфа. Достатньо найменшого приводу — і вони всі разом кинуться на нього. Навіть Джекі, зазвичай найприємніша з жінок, може взяти участь, хоча для неї потрібна причина, а не просто привід. А може, й ні. Іноді й добрих людей перемикає.

— Краще я уточню питання, — мовив він до Рендолфа. — Що ви дозволили наробити Ренні? Бо це його мутні діла, ви самі це розумієте. Усе в цім замацано його пальцями.

— Заткнися. — Рендолф обернувся до Джуніора. — Візьми його в кайданки.

Джуніор підступив до Барбі, але перші ніж він встиг торкнутися його піднятого зап'ястя, Барбі сховав руки за спиною і розвернувся. Расті з Ліндою все ще залишалися на підлозі, Лінда так і обіймала чоловіка за груди утримуючим захватом.

— Згадай, — кивнув Барбі фельдшеру в той час, як на ньому замикалися пластикові кайданки, затягуючись дедалі тугіше, щільніше, аж поки не вгрузли в тонку шкіру трохи вище долонь.

Расті підвівся. Лінда намагалась його затримати, але він відштовхнув власну дружину, кинувши на неї такий погляд, якого вона від нього раніше ніколи не бачила. У ньому була присутня суворість, Докір, проте також і журба.

— Пітере, — промовив він, а коли Рендолф почав відвертатися, підвищив голос до крику. — Я це тобі говорю! Дивись на мене, коли я це роблю!

Рендолф обернувся. З лицем, як камінь.

— Він знав, що ви з'явилися сюди по нього.

— Звісно, що так, — сказав Джуніор. — Може, він і божевільний, але аж ніяк не дурний.

Расті на нього навіть не глянув.

— Він показав мені свої руки, обличчя, задер майку і показав свій живіт і спину. На ньому нема жодної подряпини, хіба що з'явиться синець після підлого стусана Тібодо.

Подав голос Картер:

— Три жінки! Три жінки і проповідник! Він заслужив на це.

Расті не відвів погляду від Рендолфа.

— Це нісенітниця.

— З усією моєю повагою, Еріку, це не твоя парафія, — засунув до кобури і застебнув пістолет Рендолф. На загальне полегшення.

— Це так, — погодився Расті. — Я просто ліпило, не коп, і не законник. Тож я тобі й кажу: якщо в мене буде оказія оглянути його знову, коли він перебуватиме у вас у камері, і в нього виявляться забої і подряпини, нехай тоді тобі допомагає Бог.

— І що ти такого зробиш? Подзвониш у Спілку громадянських прав[296]? — спитав Френк Делессепс. Губи в нього були білі від люті. — Цей твій дружок забив на смерть чотирьох людей. У Бренди Перкінс зламана шия. Одна з дівчат була моєю коханою, він її сексуально домагався. Імовірно, і після смерті, а не лише до того, отак воно виглядає.

Натовп, що був загалом розсіявся після пострілу, а потім згуртувався поближче, щоб краще бачити, що відбувається, видав сполоханий стогін.

— Це його ти захищаєш? Тоді й ти мусиш сісти до в'язниці!

— Френку, стули пельку! — крикнула Лінда.

Расті подивився на Френка Делессепса, хлопця, котрого він лікував від вітрянки і кору, виводив у нього вошей, яких той назбирав собі повну голову в літньому таборі, лікував йому зламаний під час перебігання на другу базу зап'ясток, а одного разу в нього, ще дванадцятирічного, був доволі тяжкий випадок ураження отруйним плющем. Дуже мало знаходив він спільного між тим хлопчиком і дим парубком.