Слава ЗСУ!

— І він ні разу не зауважив, що вони пропали, і взнав про це, тільки коли знайшли тіла?

— Які тіла, тату? — спитала Дженілл.

— Це так складно, доню, — зітхнув він. — Особливо для маленьких дівчаток.

Очима вона показала, що згодна. Тим часом її менша сестричка пішла зірвати собі кілька пізніх квітів, але повернулася з порожніми руками.

— Вони помирають, — доповіла Джуді. — Усі коричневі й по краях гидкі.

— Мабуть, жарко їм зараз, — сказала Лінда, і Расті здалося, що вона ось-ось заплаче. Він кинувся в прорив.

— Дівчатка, ідіть у дім і почистьте зуби. Воду собі налийте з того глечика, що стоїть на кухонному столі. Дженні, ти призначаєшся наливальницею води. Ну, катайте, — він знову обернувся до жінок. До Лінди, тобто. — Як ти, все гаразд?

— Так. Це просто… просто воно жалить мене з найнесподіваніших боків. Я собі подумала: не мусили ті квіти так умирати, а тоді — нічого цього не мусило трапитися, перш за все.

Вони помовчали, обдумуючи її слова. А тоді заговорив Расті:

— Треба почекати, подивитися, чи попросить Рендолф мене оглянути трупи. Якщо так, я зроблю це без усякого ризику підставити вас. Якщо ні, це нам уже про щось скаже.

— А тим часом Барбі сидить у камері, — нагадала Лінда. — Можливо, саме зараз із нього витягують зізнання.

— Припустімо, ви зі своїми значками проведете мене до похоронного салону? — запитав Расті. — Далі припустімо, я знайду щось таке, що виправдовує Барбі? Ви гадаєте, вони закричать: «Ой, чорт, ми обісралися» і випустять його? А потім ще й віддадуть йому владу? Бо саме цього бажає уряд; контролю над усім містом. Ви гадаєте, Ренні може таке дозволити…

Раптом голосно озвався його телефон.

— Найпаскудніший із людських винаходів, — промовив він, та, дякувати обставинам, зараз його хоча б не в шпиталі перервали.

— Містере Еверет? — жіночий голос. Знайомий, але він не зміг пригадати, кому саме він належить.

— Так, але якщо у вас не щось термінове, я трохи зараз зайня…

— Я не знаю, наскільки воно термінове, але це дуже, дуже важливе питання. А оскільки містер Барбара (чи то полковник Барбара, як я розумію) заарештований, єдина людина, кого воно наразі стосується, це ви.

— Місіс Макклечі?

— Так, але вам треба поговорити з Джо. Передаю йому слухавку.

— Докторе Расті? — голосом завзятим, ледь не захеканим.

— Привіт, Джо. Що там таке?

— Здається, ми знайшли генератор. То що ми мусимо робити тепер?

Сутінки впали так раптово, що всі троє аж ахнули, а Лінда вхопила Расті за руку. Та то була лише велика смуга кіптяви на західному боці Купола. То просто сонце за неї зайшло. — Де?

— Чорна Гряда.

— А з радіацією там як, синку? — розуміючи, що мусила там бути радіація, авжеж, бо як інакше вони його могли знайти.

— Останній показник був плюс двісті, — відповів Джо. — Це не зовсім небезпечна зона. Що нам тепер робити?

Расті пошкріб собі потилицю. Так багато всього відбувається. Так багато і так швидко. Особливо, як для містечкового гоїтеля, котрий ніколи не вважав себе за такого, хто вміє приймати рішення, не кажучи вже про те, щоб бути лідером.

— Сьогодні нічого. Вже майже ніч. Розберемося з цим завтра вранці. А тим часом, Джо, ти мусиш мені пообіцяти тримати це в секреті. Знаєш ти, знають Бенні й Норрі, і твоя мама знає. Хай так і залишається.

— Гаразд, — голос Джо прозвучав пригнічено. — У нас так багато є про що вам розповісти, але я гадаю, це може зачекати до завтра. — Він перевів дух. — Трохи лячно від усього цього, правда?