Слава ЗСУ!

Френкі все ніяк не міг видобути власну зброю. У переляку й замішанні він, замість рукояті пістолета, хапався за кобуру, домігшись цим лише того, що підсмикав у себе на правому боці ремінь угору. Саммі зробила два кроки до нього, стиснула пістолет обома руками, як, вона бачила, це роблять люди в телевізорі, і пальнула знову. У Френкі щез лівий бік голови. Шматок скальпу вліпився в стіну і пристав. Він лапнув себе рукою за рану. Кров бризнула йому крізь пальці. Але тут же його пальці зникли, провалившись у глейку губку на тому місці, де в нього ще мить тому був череп.

— Не треба! — закричав він, його повні сліз очі зробилися величезними. — Не треба більше! Не роби мені боляче! — А потім: — Мамо! Мамуню!

— Не побивайся, твоя мамця погано тебе виховала, — сказала Саммі й вистрелила знов, цього разу йому в груди. Його відкинуло на стіну. Ліва рука покинула понівечену голову і впала на підлогу, чвакнувшись прямо в криваву калюжу, котра там уже сформувалася. Вона вистрелила в нього і втретє, у те місце, в якому боліло їй самій. А тоді повернулася до тої, що залишалася на ліжку.

Джорджія зіщулилася в клубок. Монітор над нею бібікав, немов скажений, мабуть, через обірвані дроти, якими вона перед тим була до нього приєднана. Волосся звисало їй на очі. Вона верещала й верещала.

— Ну, то як ти тоді говорила? — запитала Саммі. — Трахайте цю курву, так?

— Мені фаль!

— Що?

Джорджія спробувала знову:

— Мені фаль, фаль! Фаммі! — А тоді, вже зовсім абсурдно: — Я перу сфої сфова фсат!

— Не вийде в тебе, — Саммі вистрелила Джорджії в обличчя, і другий раз — у шию. Джорджія підстрибнула, як перед тим Френкі, і застигла.

Саммі почула наближення криків і гупання підошов по коридору. А також стурбовані вигуки розбуджених пацієнтів з інших палат. Їй було жаль, що вона наробила такого переполоху, але іноді просто немає іншого вибору. Просто іноді справа мусить бути зроблена. А по тому вже приходить умиротворення. Вона приклала пістолет собі до скроні.

— Я люблю тебе, Малюче Волтере. Мама любить свого хлопчика. І натисла курок.

8

Расті об'їхав пожежу по Вест-стрит, а потім, на перехресті з шосе 117, завернув на Нижню Мейн. У Бові було темно, лише електричні свічечки горіли у фасадних вікнах. Він об'їхав будівлю, як йому радила дружина, і зупинився на маленькому паркінгу поряд із довгим катафалком «Кадилак». Десь поблизу джерґотав генератор.

Він був уже взявся за ручку дверцят, аж тут озвався мобільний. Расті вимкнув його, навіть не поглянувши, хто дзвонить, а піднявши очі, побачив біля вікна копа. Копа з націленим на нього пістолетом.

То була жінка. Вона нахилилася, і Расті спершу побачив хмару кучерявого білявого волосся, а потім упізнав і лице, що відповідало тому імені, яке назвала його дружина.

Диспетчер і чергова у вранішню зміну в поліцейській дільниці. Расті зміркував, що в День Купола або зразу по його появі її спонукали до служби по повному графіку. І ще він здогадався, що тутешній її пост є її власною ініціативою. Вона сховала пістолет до кобури.

— Агов, докторе Расті. Я Стейсі Моґґін. Не пам'ятаєте, як гоїли мені опіки від отруйного дуба[332]? Отутечки, на моїй… — вона поляскала себе по заду.

— Чого ж, пам'ятаю. Приємно знати, що ви тепер безперешкодно можете натягувати на себе трусики, міс Моґґін.