Слава ЗСУ!

— Горесе, — спитала вона. — На погулянку хо'?

Горес гавкнув, підтверджуючи бажання вигулятися.

— Добре, — сказала вона. — Я теж.

Діставши газети, вона пішки повернулася на Мейн-стрит. Будівля «Демократа» тепер уже перетворилася на купу палаючих руїн, яку копи поливали водою («З оцих, ах яких зручних, наспинних помп, — подумала вона, — й усі вони були заряджені й готові до роботи»). Це видовище прохромило Джулії серце (а як інакше?), але не так, щоб аж надто дуже тепер, коли вона мала що робити.

Джулія йшла вулицею, поряд задоволено тюпав Горес, і до кожного телефонного стовпа вона пришпилювала останнє число «Демократа». Заголовок — «КОЛОТНЕЧА І ВБИВСТВА З ПОГЛИБЛЕННЯМ КРИЗИ» — здавалося, палахкотить у відблисках пожежі. Тепер вона думала, що краще б там було лише одне слово: «СТЕРЕЖІМОСЬ».

Так вона і ходила, допоки не закінчилися газети.

13

По той бік вулиці в Пітера Рендолфа тричі крекнула рація: хрусь-хрусь-хрусь. Щось термінове. Страшачись того, що зараз може почути, він натиснув кнопку й проказав:

— Шеф Рендолф. Говоріть.

Фредді Дентон, котрий, як старший зміни цього вечора, був зараз фактично заступником шефа, повідомив:

— Піте, я щойно отримав дзвінок зі шпиталю. Подвійне вбивство…

— ЩО? — скрикнув Рендолф. Один з нових офіцерів — Мікі Вордло — застиг і дивився на нього, роззявивши рота, немов якийсь сільський поні монгольської породи на першому в його житті районному ярмарку.

Дентон продовжив, тоном чи то спокійним, чи самовдоволеним, якщо останнє — най йому Бог допомагає.

— … і одне самогубство. Стріляла та дівчина, що була розкричалася, нібито її зґвалтували. Жертви наші, шефе. Руа й Делессепс.

— Що… ти мені… за ЛАЙНО ВЕРЗЕШ!

— Я послав туди Рупа з Мелом Ширлзом, — не переставав Фредді. — З іншого боку, добре, що все так кінчилося, і тепер нам не треба її пакувати в буцегарню до Барб…

— Тобі слід було поїхати самому, Фреде. Ти старший офіцер.

— А хто б сидів на пульті?

На це Рендолф не мав відповіді — так міг сказати або мудрець, або недоумок. Він вирішив, що тепер доведеться йому піднімати власну сраку і вирушати до «Кеті Рассел».

«Не хочу я більше цієї посади. Ні. Анітрішечки».

Але тепер уже було пізно. Якось, за допомогою Великого Джима, він упорається. От на цьому і треба зосередитися, покластися на Великого Джима, той його проведе до кінця.

По плечу його поплескав Марті Арсенолт. Рендолф сахнувся, мало не зацідивши йому з розвороту. Арсенолт цього не помітив; він дивився на інший бік вулиці, де Джулія Шамвей вигулювала свого собаку. Вигулювала собаку і… що?

Розвішувала газети, ось що. Пришпилювала їх до отих богами проклятих телефонних стовпів.

— Ця курва ніяк не заспокоїться, — видихнув він.

— Хочете, щоб я пішов і заспокоїв її? — спитав Арсенолт.

Марті жах як хотілося отримати такий наказ, і Рендолф його йому ледь не дав. Але натомість похитав головою.

— Вона просто почне тобі зудіти у вуха про ті кляті громадянські права. Наче не розуміє, що лякати громаду аж ніяк не в інтересах міста. — Він помотав головою. — Мабуть, таки не розуміє. Вона така, неймовірно… — Було одне слівце для означення того, що з нею не так, французьке слівце, він його був колись знав, ще в школі. І вже не чекав, що воно йому навернеться, але слово раптом вискочило. — Вона така неймовірно наївна.