Слава ЗСУ!

На початку цього ранку приблизно відсотків п'ятнадцять тутешніх мали на рукавах голубі пов'язки «солідарності»; під захід сонця цієї середи в жовтні їх кількість збільшилася вдвічі. Коли сонце зійде завтра вранці, таких стане більше половини всього населення.

Спротив поступається покірності; покірність викохує залежність. Будь-хто, хто доглядав невиліковно хворого, скаже вам це. Хворі люди потребують когось, хто подаватиме їм пігулки і склянку з прохолодним солодким соком, щоби їх було легше ковтати. Вони потребують когось, хто маззю з арніки розітре їм болючі суглоби. Вони потребують когось, хто сидітиме поряд темної ночі, коли години тягнуться так довго. Вони потребують когось, хто скаже: «А тепер спи, завтра буде краще, я тут, спи, я про все подбаю».

Спи.

19

Офіцер Генрі Моррісон привіз Джуніора в лікарню — на той час хлопець сяк-так прийшов до тями, хоча так само белькотів якісь нісенітниці — а далі вже Твіч повіз його кудись на каталці. Моррісон дивився йому вслід із полегшенням.

У довідковій службі Генрі дізнався домашній номер Великого Джима і номер міської ради, але ні там, ні там ніхто не відповідав — то були номери дротової мережі. Він якраз слухав робота, котрий повідомляв йому, що номер мобільного телефону Джима Ренні не значиться в реєстрі, коли вибухнув лайнер. Разом з усіма ходячими у шпиталі він вибіг надвір і стояв на розворотному майданчику, дивлячись на нову чорну мітку на невидимій поверхні Купола. Ще падали останні уламки.

Великий Джим дійсно перебував у міській раді, але телефон він вимкнув, щоб ніхто йому не заважав доопрацювати обидві його промови — одна для копів цього вечора, а друга перед усім містом завтра ввечері. Почувши вибух, він кинувся надвір. Першою думкою йому промайнуло: Кокс підірвав атомний заряд. Нікчемашний полковник! Якщо він проб'ється крізь Купол — усе полетить шкереберть!

Він опинився поряд з Елом Тіммонсом, доглядачем будівлі міськради. Ел показав на північ, високо в небо, де ще здіймався дим. Великому Джиму це нагадало вибух зенітного снаряду з якогось фільму часів Другої світової війни.

— Там був літак! — кричав Ел. — Величезний! Господи! Хіба вони не попередили всіх?

Великий Джим з полегшенням віддихнув, його оскаженіле серце трохи вповільнило свій стукіт. Якщо це був літак… просто собі літак, а не ядерний вибух чи якась суперракета…

У нього зацвірінькав мобільний. Він дістав телефон із кишені й розкрив:

— Піте, ти?

— Ні, містере Ренні, це полковник Кокс.

— Що ви наробили? — заволав Ренні. — Що це ви, люди, заради Бога, тепер зробили?

— Нічого, — в голосі Кокса не було й сліду колишньої холодної зверхності, він звучав збентежено. — Ми не маємо до цього ніякого стосунку. Це було… зачекайте хвилинку.

Ренні чекав. На Мейн-стрит було повно людей, роззявивши роти, вони дивилися в небо. Ренні вони здалися вбраними в людський одяг вівцями. Завтра ввечері вони стовпляться в залі міськради і почнеться їхнє бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е коли ж нам стане краще? І бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е — подбайте за нас, поки не стане краще. І він дбатиме. Не тому, що йому так хочеться, а тому, що така Божа воля.

Знову озвався Кокс. Тепер на додачу до збентеження в його голосі звучало знесилення. Це був уже не той чоловік, котрий залякував Великого Джима, вимагаючи його подати у відставку. «Саме таким тоном і говори надалі, дружок, — подумав Ренні, — і тільки так».