Слава ЗСУ!

— Ага, — кивнула похмуро Норрі. — Вона приїде, але не в захваті від цієї ідеї.

— Вона привезе всі харчові запаси, які має, коли надійде час?

— Так, у багажнику нашої машини. — Норрі не уточнила, що першим чином Джоуні Келверт завантажить свої запаси пійла, харчі гратимуть другу скрипку. — А як нам бути з радіацією, Розі? Ми ж не можемо облямувати кожну машину, яка туди їхатиме, свинцевим полотном?

— Якщо хтось проїде там раз чи два, з ними все буде гаразд, — Розі особисто знайшла й прочитала інформацію на цю тему в інтернеті. Також вона дізналася, що безпека залежить від потужності випромінювання, але не вважала за потрібне бентежити їх відомостями про речі, проконтролювати які вони все одно не в змозі. — Важливо обмежувати час перебування під впливом… та Джо каже, що радіаційний пояс там неширокий.

— Мама Джої не захотіла їхати, — сказала Норрі.

Розі зітхнула. Вона про це знала. День побачень — неоднозначне благо. Він полегшує їм відхід, але ті з них, у кого є рідні по інший бік, так хочуть з ними побачитись. «А може, містер Макклечі програє в лотереї», — подумала вона.

Прямо попереду виднівся салон «Уживані автомобілі Джима Ренні», одразу за великим щитом з написом: «САМ СКОРИСТУЙСЯ Й КОЖНОМУ ПЕРЕКАЖИ — НАЙКРАЩЕ ОБСЛУГОВУЄ ВЕЛИКИЙ ДЖИМ! $АБЕ$ПЕЧИМО ГАРНИЙ КРЕДИТ!»

— Пам'ятайте… — почав Ерні.

— Знаю, — перебила Розі, — якщо там є хтось, я розвертаюся просто перед фасадом і їдемо назад до міста.

Але на стоянці біля бізнесу Ренні всі секції, позначені написами ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ були порожні, пустим також був демонстраційний зал, і на вхідних дверях на білій табличці висіло оголошення «ЗАКРИТО ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ». Розі поспішно поїхала кругом, на зади салону. Тут рядами стояли легковики й вантажівки з цінниками та гаслами на їхніх лобових вікнах, типу: «ЦІННА РІЧ, ЧИСТЕНЬКА, ЯК СВИСТОК» та «НУМО, ОГЛЯНЬ МЕНЕ» (де літери «О» було промальовано у вигляді сексуальних дівочих очей з довгими віями). Тут містилися пошарпані бойові конячки стайні Великого Джима, нічого подібного до тих чистокровних кобил із Детройта або Німеччини, що красувалися перед фасадом. На дальньому кінці паркінгу, вишикувані під ланцюговою огорожею, що відмежовувала приватну територію Великого Джима від запаскудженої сміттям лісосмуги, стояв ряд фургонів, на деяких усе ще виднілися логотипи телефонної компанії AT &T.

— Ось вони, — промовив Ерні, сягаючи рукою позад свого сидіння й дістаючи довгу тонку металеву смужку.

— Це ж відмичка, — попри свої напружені нерви, здивувалася Розі. — Звідки в тебе відмичка, Ерні?

— Та це ще з того часу, як я працював у «Фуд-Сіті». Ти б здивувалася, аби взнала, скільки людей замикають ключі у власних машинах.

— А як ти змусиш його завестись, дідуню? — спитала Норрі.

Ерні злегка всміхнувся:

— Щось придумаю. Зупини тут, Розі.

Він виліз із кабіни й подріботів до першого фургона, рухаючись, як для майже сімдесятирічного чоловіка, на диво проворно. Зазирнув у вікно, похитав головою і перейшов до наступного. Потім до третього, але в цього було спущене колесо. Після четвертого він озирнувся на Розі й показав їй великого пальця.

— Їдь, Розі. Вшивайтеся звідси.

Розі мала припущення, що Ерні не бажає, аби його внучка бачила, як він орудує відмичкою. Її це зворушило, і вона без зайвих розмов знову поїхала кругом до фасаду салону. І стала там.

— Нормально тобі тут, дівонько?

— Так, — відповіла Норрі, вилазячи з машини. — Якщо він не зможе завести той фургон, ми просто повернемося в місто пішки.