Слава ЗСУ!

«Подякуйте Ренні й Рендолфу, вашим безстрашним вождям, за таку підготовку», — хочеться відповісти Генрі, але він мовчить. Він пам'ятає, як його власний язик завдав йому неприємностей учора, коли він висловився на користь того, що Ендрію Ґріннел варто послухати. Він говорить інше:

— Така, яку маєте, іншої нема.

Правду кажучи, більшість людей так само, як і та почесна варта з жінок навколо Мейбел, щиро намагаються допомагати одне одному.

Ті, хто не забув принести з собою воду, діляться нею з тими, хто не здогадався, і п'ють здебільшого економно. Втім, у кожному натовпі завжди присутні ідіоти; тут такі жлуктять воду, не думаючи про потім. Декотрі наминають печиво і крекери, від котрих почуватимуться спраглими пізніше. Дитина Мері Лу Костас починає капризно плакати під завеликим для неї картузом «Ред Сокс». Мері Лу принесла з собою пляшку води і тепер починає змочувати своїй доні розпашілі щічки і шийку. Скоро пляшка спорожніє.

Генрі знов смикає Памелу Чен, показуючи на Мері Лу.

— Візьми в неї пляшку, долий їй з того запасу, що ми привезли, — каже він. — Намагайся, щоб тебе побачило поменше людей, бо так у нас ще до полудня все закінчиться.

Вона виконує наказ, і Генрі думає: «Принаймні хоч одна є, з котрої може вийти добрий провінційний коп, якщо їй захочеться утриматися на цій роботі».

Нікого не цікавить подивитися, куди прямує Памела. Це добре. Коли приїдуть автобуси, ці люди забудуть про спеку і спрагу на якийсь час. А от коли візитери поїдуть… а перед ними постане довгий шлях назад до міста…

Його прохромлює думка. Генрі озирає своїх «офіцерів» і бачить багато довбнів, але мало таких, на кого він може покластися. Більшість хоча б напівпридатних забрав на якусь секретну операцію Рендолф. Генрі гадає, це якось пов'язано з наркотиками, в маніпуляціях з якими Ендрія звинувачувала Ренні, але його це не обходить. Єдине, що його непокоїть: їх тут нема, а сам він упоратися з завданням не в змозі.

Проте він знає, хто зміг би, і кличе його.

— Чого тобі, Генрі? — питає Білл Оллнат.

— Ключі від школи при тобі?

Оллнат, котрий вже тридцять років пропрацював шкільним сторожем, киває:

— Тутечки. — В'язка ключів висить у нього на поясі, зблискуючи в променях мутного сонця. — Завше маю їх при собі, а що?

— Візьми екіпаж № 4, — каже Генрі. — І катай до міста якомога швидше, аби лиш не задавив нікого по дорозі. Візьми якийсь зі шкільних автобусів і прижени його сюди. Той, що на сорок чотири місця.

Оллнатові це явно не до душі. Нижня щелепа в нього випинається суто по-янківськи, Генрі — сам сущий янкі — безліч разів бачив у своєму житті цей вираз, добре його знає і люто ненавидить. Цей вираз скнарості ніби промовляє: «Я-бо й сам здатен за себе вирішувати, парубче».

— Ти не розсадиш усіх цих людей в одному шкільному автобусі, чи ти здурів?

— Аж ніяк, — каже Генрі, — тільки тих, хто буде неспроможний повернутися до міста самотужки.

Він думає про Мейбел і перегріту дитину дівчини Корсо, але, звісно, на третю після полудня тут значно побільшає тих, котрі не будуть у змозі подолати пішки весь шлях до міста. Або й взагалі рухатись.

Щелепа Біллі Оллната випинається ще крутіше; підборіддя в нього вже стирчить, мов корабельний бушприт.

— Ні, сер. Мої обидва сини з дружинами мусять приїхати, вони мені пообіцяли. Привезуть своїх дітей. Я не бажаю розминутися з ними. І не покину тут мою дружину. Вона й так розстроєна.