Слава ЗСУ!

Хтось — з голосу начебто Стаббі — кричить у приміщенні дільниці: «Ух ти, ще один відкинув копита! Отих зомлілих уже понакладено попід тими «крузерами», як колод на дрова!» У відповідь йому лунає сміх і оплески. Вони там напомповані адреналіном, збуджені причетністю до того, що Мел Ширлз назвав «службовим відрядженням із можливою стріляниною».

— Вирушимо в похід об одинадцятій п'ятнадцять, — обертається Рендолф до Фредді. — Таким чином, зараз ми маємо ще майже сорок п'ять хвилин на те, щоб далі дивитися це шоу по телевізору.

— Хочеш попкорну? — питає Фредді. — У нас його сила-силенна, там, у шафці над мікрохвильовкою.

— А чого ж, можна, я залюбки.

А там, біля Купола, Генрі Моррісон іде до своєї машини і щедро пригощається прохолодною водою. Форма на ньому просякла потом, він не може пригадати, чи був ще коли-небудь настільки утомленим (це головним чином через важке повітря, гадає він — він засапався і, схоже, ніяк не може віддихатися), але в цілому він задоволений собою й своїми підлеглими. Їм вдалося відвернути масову тисняву під Куполом, на їхньому боці ніхто не помер — поки що — і народ заспокоївся. З півдюжини телеоператорів снують туди-сюди на моттонському боці, намагаючись зняти якомога більше епізодів возз'єднання близьких. Генрі розуміє, що це порушення приватності, але він гадає, що Америка і світ поза нею мають право це бачити. А загалом, людям, здається, на це байдуже. Декому це навіть подобається; отримують «свої п'ятнадцять хвилин»[448]. Генрі має час, щоб пошукати своїх матір і батька, хоча він не дивується, коли не бачить їх; вони живуть казна-де, у чорта на рогах, аж у Деррі[449], і вже в літах. Він сумнівається, щоб вони взагалі брали участь у лотереї для відвідувачів.

Новий гелікоптер плеще лопатями, наближаючись із заходу, і, хоч Генрі про це невідомо, всередині цього вертольота сидить полковник Джеймс Кокс. Кокс теж не може нарікати на те, як загалом проходить День побачень. Йому доповіли, що на честер-міллівському боці не видно ніяких приготувань до прес-конференції, проте це його ані дивує, ані тривожить. Зважаючи на той багатий матеріал, який він уже зібрав, його більше здивувала б поява Ренні. Кокс віддавав честь багатьом особам за роки своєї кар'єри, і бздуна при владі він чує за милю.

Нарешті Кокс бачить довгу вервечку візитерів і навпроти них — мешканців міста, яке потрапило в пастку. Це відриває Кокса від його думок.

— А чи це не найжахливіше видовище, — бурмоче він. — А чи це не найжахливіше видовище з усіх, будь-коли кимсь бачених?

Під Куполом позаштатний підручний Тобі Меннінг кричить: «Он їде автобус!»

Хоча цивільні ледь на це зауважують — вони або захоплені спілкуванням зі своїми родичами, або ще шукають їх, — копи здіймають радісний галас.

Генрі обходить свій «крузер», і дійсно, великий жовтий шкільний автобус вже проїжджає повз салон «Уживані автомобілі Джима Ренні». Хай Памела Чен і важить не більше від ста п'яти фунтів[450] у намоченому стані, але зараз вона зірка цього шоу, та ще й за кермом великого автобуса.

Генрі дивиться на свій годинник і бачить, що вже двадцять хвилин по одинадцятій. «Ми впораємося, — думає він. — Ми впораємося з усім цим просто чудово».

По Мейн-стрит три великих помаранчевих ваговози котять міським пагорбом. У третьому Пітер Рендолф тісниться разом зі Стю, Ферном і Роджером (запашний аромат курей). І лише коли вони з'їжджають з північного шосе 119, беручи курс на Малу Курву і радіостанцію, Рендолфа вражає одна думка, і він ледь утримується, щоб не стукнути кулаком собі по лобі.