Слава ЗСУ!

Тобто ні. Не зовсім. Але принаймні близько до нормального ритму.

— Картере? Синку? Ти живий?

Глупство, звісно; Великий Джим розпоров йому черево, як великій рибині десь на березі річки, а потім ще й вистрелив у потилицю. Він лежав мертвий незгірш за Адольфа Гітлера. Проте він міг би поклястися… ну, майже поклястися… що очі хлопця…

Він боровся з думкою, що Картер зараз простягне руку й ухопить його за глотку. Запевняв себе, що це нормально, почуватися трішечки (настраханим) нервово, бо ж, врешті-решт, цей хлопець його ледь не вбив. І все ще очікував, що Картер раптом підхопиться сам і вхопить його, притягне до себе, і вгризеться своїми зголоднілими зубами йому просто в горло.

Великий Джим помацав пальцями в Картера під нижньою щелепою. Заляпана кров'ю плоть була холодною, без ніякого пульсу. Авжеж, звідки? Хлопець мертвий. Мертвий уже півдоби, якщо не довше.

— Ти зараз обідаєш зі своїм Спасителем, синку, — прошепотів Великий Джим. — Ростбіф з картопляним пюре. А на десерт яблучний пиріг…

Від цих слів йому покращало. Він поповз по ліхтарик, а коли йому здалося, ніби щось ворушиться позаду нього — може, то шелест руки, що тягнеться бетонною долівкою, намацуючи наосліп, — він не озирнувся. Він мусить нагодувати генератор. Заткнути оте його «АААААА».

Коли він витягував один з тих чотирьох балонів, що ще залишалися у погрібці, серце в нього знову збилося на аритмію. Він сів поряд з відкритим люком, хапаючи ротом повітря, намагаючись кашлем повернути серце до регулярного ритму. І молячись, без усвідомлення того, що його молитви — це, головним чином, низка вимог і стандартних обґрунтувань: заспокой його; тут нема моєї вини; визволи мене звідси; я робив все, що міг, якнайкраще; мене підвела чужа некомпетентність; зціли моє серце.

— Во ім'я Ісуса, амінь, — промовив він. Але звук власного голосу його, радше налякав, ніж заспокоїв. Слова проторохтіли, мов кості в могилі.

На той час, коли його серцебиття трішки вирівнялося, хрипкий крик цикади вже вщух. Балон генератора спорожнів. Тільки промінь ліхтарика залишився у цій кімнаті, котра стала тепер такою ж темною, як і інша; останній з автономних світильників відмигтів своє ще сім годин тому. Силуючись прибрати з платформи при генераторі порожній балон, щоб встановити на його місце новий, Великий Джим неясно пригадав, як проштампував БЕЗ ДІЙ на заявці, котра потрапила на його стіл десь рік або два тому; в ній ішлося про оновлення обладнання в цьому сховищі. До тої заявки, напевне, було вписано й нові батареї для автономного освітлення. Але як він міг себе винити? Грошей у міському бюджеті завжди було обмаль, а люди не переставали тягнути руки: «Нагодуй мене, нагодуй мене».

«Це мусив би зробити Ел Тіммонс з власної ініціативи, — сказав він сам собі. — Заради Бога, хіба чекати від кого ініціативи, це забагато? Хіба не за це ми платимо обслуговуючому персоналу? Бачить небо, він міг би звернутися до того жабоїда Берпі й попросити в нього спонсорської допомоги. Сам я саме так би й зробив».

Він підключив балон до генератора. І тут знову спотикнулося його серце. Рука смикнулась, і ліхтарик упав у погрібець, де ударився об якийсь з іще повних балонів. Брязнуло скло, і він знов опинився в суцільній темряві.

— Ні! — заволав він. — Ні, чорти його забирай. НІ!

Але відповіді від Бога не надійшло. Тиша й темрява давили на нього ззовні, а його перенапружене серце задихалось і тіпалося всередині. Зрадницький м'яз!