Слава ЗСУ!

— Ой, ну та нічо страшного. Перечекаємо той вітер.

— Він ставатиме все сильніший. Ми не перечекаємо до ранку. Вставай.

Редька й не рухнулася. Дордже несподівано сів біля неї. Трохи помовчавши, він тихо заговорив:

— Коли увага твоя відхиляється назовні, озбройся настановами про те, як обернути все, що сприймаєш, у шлях.

Редька глянула на нього запитально.

— Так Падмасампхава співав у прощальній пісні до тибетців, — пояснив Дордже. — «Якщо прагнете позбутися прив’язаності, слідуйте за мною!» І стосується це прив’язаності до родичів, коханих, батьківщини чи просто прекрасних місць і образів — байдуже. Ісус, до речі, казав щось цілком ідентичне. Ну, а відлипнути від будь-чого — це завжди зусилля.

Кряхтячи й нарікаючи, Редька таки звелася на рівні ноги. Дордже допоміг їй висадити наплічника на спину, по-батьківськи поправив усі лямки.

— Па-па, прекрасна безіменна гора.

— Вона не безіменна. Її звати Кіла. Таке собі божество медитації, і родич нашого ґріґуґа. Ти б хоч деколи в мапу заглядала, фрау гід-лер.

— Кіла… — повторила, зітхнувши, Редька. І тут же забула це ім’я.

56

— Коли джіпіес перестає працювати в таких місцях, це видається настільки очікуваним, що аж страшно… — сам до себе промовив Дордже.

Редька на це його «страшно» стрепенулася.

— Ш-шо? Ти серйозно? А карта?

— А на карті це якраз один із бленк спотів. Тут могла би бути ваша реклама. Так же на порожніх щитках пишуть?

— Та так… і що ми робимо?

— Те, що й дотепер. Ідемо.

— Гм. Тобто в нас є точка А — печера медитацій Падми, куди ще сяк-так протоптана стежка, і точка В — село, в яке звідси ніхто ніколи не ходив, бо нашо то їм треба. Так же ти казав? І не ясно, яким милим ці дві точки сполучаються… То ми, типу, трохи в пастці?

— У пастці, доцю моя, є тільки одна точка, вона ж і фінальна. Нуль-вектор, і капець. І з пастки вже точно нікуди не підеш. А у нас з тобою, глянь-он скільки перспектив! — Дордже картинно розкинув руки й озирався навколо. — Гуляй, де хочеш!

Тісні скелясті розщелини з велетенськими валунами на верхівках, що через один мали виразні людські риси, заступили пустельне плато. Редька з Дордже йшли вузькою стежкою, ледь-ледь зачепленою до стіни каньйону.

Гігантські голови пильно дивилися їм услід, ледь тримаючись на своїх тоненьких шиях.

— У пізній час забобонні пастушки намагаються якомога швидше минути цю місцевіть.

— Я розумію їх… — Редька несвідомо пришвидшила крок.

— Саме у таких от скелях і любили селитися святі. По-перше, люди не дістають, по-друге, є де вправлятися в духовних подвигах. Ну а селянам багато не треба: «Он там живе лама, він відганяє від нас і нашої худоби злих духів. Вам із собою дати від них амулетик, до речі?»

Небо у контрасті з теракотою скель видавалося неймовірно синім. Величезний птах, можливо, знову гриф із його невимовним розмахом біло-сірих крил, кружляв у цьому небі, видивляючись, чи не здох, бува, який перевантажений мул чи кінь на гірській дорозі.

— Як дивно, що існує така тиша, — сказала Редька, зупиняючись. — Якщо заткнуться наші ноги — в сенсі, якщо ми зупинимося й перестанемо ними гупати, — не буде чути геть нічого. Хіба що шурхіт крил отого півника небесного. А так то вуха закладе.

Дордже перестав гупати і хрипло зашепотів:

— Падма про кінець світу казав, що всіх анахоретів позганяють вниз жити в долинах. Про залізних птахів і коней на колесах, як бачиш, він не помилився.

Низку старих і майже геть вицвілих молільних прапорців було напнуто через всю ущелину так, наче вона тримала цю велетенську кам’яну книгу в такому положенні — аби не відкрилася до часу.

Печера, де медитував колись Ґуру Рінпоче, темніла дуже високо, на одній із майже вертикальних стін цієї вузької розщелини, з крижаною річкою на дні. До печери вели бозна-коли і ким висічені кам’яні східці.

— А є в неї ім’я?

— У кого?

— Та в печери ж! — Редька вкотре пошкодувала, що не робила дорогою жодних записів, хоч і було де — виклянчений у Дордже «молескін» так і лежав незайманим у рюкзаку. А тепер вже якось пізнувато було, чи що…

— А. Маєш на увазі, чи це не та сама Перлова Кришталева Печера?

— Га?.. — тепер уже Редька витріщилася на нього, як баран на своє відображення в блискучому бампері новенького пікапа. Коли він задавав такі «навадящі вапроси», їй до кінця не ясно було — справді Дордже припускає, що їй може бути звідкись щось про це відомо (ба звідки?!) чи просто цілковито має її за дурну й говорить із нею так, як потерпілий кораблетрощу говорив би з розфарбованим під людину м’ячем: щоби з глузду не з’їхати.