Слава ЗСУ!

— І зіркою стала, і все тобі не слава богу… — Соня буркнула це так по-фамільному, що Редька ледь стримала широку посмішку: ось вона, майбутня бабця.

— Ага, точно зіркою. Морською.

Що б там не казала бабця теперішня, вітчизняна популярність Редьку таки не минула — якісь частини її гімалайської історії з принцом дивним чином просочилися в жовту пресу. Коментувати будь-що Редька навідріз відмовлялася. Було це просотування справою рук Соні чи ще когось, з’ясовувати вона не стала, але черговій напористій «ісполнітєльній дірєкторці с масковскай брігади» якогось серіалу при «випадковій» зустрічі (вистежувала її дамочка чи як?) просто була виплюснула в лице півпляшки «боржомі»:

— Освіжіться, тітко, я вам не пап’є-маше для ваших сракощипальних проектів з імперськими замашками.

І, хоч підмочена кіношниця половини сказаного, певно, не зрозуміла, Редьку ще з півдня мучила совість: може, то в людини такий стиль — пропонуючи роботу, змушувати іншого повірити, що то він сам прийшов і попросився на цю ласку Божу, і ще, за потреби, доплатить за славу в телевізорі й позування поряд із зіркою якого-небудь російського реаліті-шоу чи навіть — халілуйя! — «с метрам нашей, савєцкай естради», а не банальне пострадянське хамство.

72

— Значіт, дагаварілісь? Чудєсна, — замовник підозріло швидко й на підвищених обертах ентузіазму пристав на Редьчину ціну. В фільмах герої в таких випадках шкодують, що не запросили більше.

Звісно ж, сам-один Пилип подорожувати не збирався. Набрав із собою в комплект ще вісім дядьків і тіток, втомлених сонцем Мальдів і Мальорок, теж спраглих чогось «настаящєва», бо, мовляв, життя проходить, і хочеться побувати там, де не побували ще конкуренти і родичі, але вже написав журнал Esquire…

Найбагатші й найлінивіші з групи акцентувалися головно на початку, в Бутані (бо був найдорожчим чи найбільш екзотичним?), поступово відколюючись (без повернення платежу, як чесно попереджала Редька) в кожному наступному міжнародному аеропорту.

В принципі, Бутан і для Редьки б залишився шикарною транзитною зоною, естетським заповідником автентичної архітектури й народного строю — в тутешні Гімалаї навіть з арендою баских коней, а не мулів, ніхто з групи не збирався підійматися: вирішили роздивлятися те, що доступно колісним транспортом, а в гори йти в наступних, «дешевших» місцях, коли за день перебування в країні не доведеться платити по 250 доларів із людини; Редька знизала плечима: хтось їй казав, що багаті на те й багаті, що бережуть кожну копійку — якби не один випадок.

Зайшовши до одного з пишних храмів в околицях Тхімпху, Редька, дочекавись, коли вийдуть всі ценітієлі екзотікі, трапила на невелику, і з вигляду навіть не на дуже стару статую Падмасамбхави. Вирішила запалити палички й повісити білий шовковий шарф, привезений її татом ще колись давно звідкілясь із країв Теравади — Тайланду чи Цейлону, вже й не згадати, але офірувати його схотілося чомусь саме тут і тепер.

Ненароком рука, що вішала шарф, торкнулася голів однієї з гнучких дакіні — вічних супутниць Падми на канонічному зображенні цієї іпостасі. І наче все. Тільки от на вечір ця рука розпухла, почала свербіти і нити, наче від осиного укусу.

— Може, то в тебе від паніру з чілі? — питала співчутливо одна з дам. — Бо то швидше можна назвати чілі з паніром… Я сама ледве не задихнулась від цієї їх національної страви.

— Не знаю… — Редька роздивлялася свою видозмінену кінцівку. — І місцевих рєбят напрягати не хочеться, вони тут такі всі гіпервідповідальні… Почекаю, може, само пройде.

Але тітонька, в котрої на Редьку явно полювали якісь материнські проекції, пішла і сама всіх сполошила.

Перечекавши загальну паніку — йой, дорожезний гість от-от загнеться! — Редька зітхнула й пообіцяла зробити те, що вони радили: запхати руку в гарячу воду з сіллю.

В кімнаті, втім, не будучи особливим апологетом гомеопатії, вирішила таки звіритися зі всевідаючим Інтернетом.

Але чогось спершу їй стукнуло в голову, що вона так ніколи й не розібралася, хто ж такі ті дві дакіні, що часто сидять біля Падми.

Більш-менш вдовольнившись знайденим і з’ясувавши, що та, котра з чашею, вона точно Єши, і з чаші-капали, видовбаної з людської черепушки, попивається чи то кров, чи нектар мудрості, Редька полізла перевірити свою пошту. Чи не змінилися раптом які-небудь деталі грядущих перельотів абощо. Відтак глянула, що там за політична ситуація наразі в М’янмі, і, повагавшись, забила в пошук повне ім’я Дордже. Якийсь таки сидів у ній забобонний страх щодо благополуччя його королівства. Прогорнувши все більш-менш виразне, зітхнула з полегкістю: