Слава ЗСУ!

— В мене ніколи не було кучерявого волосся, — трохи образилася Редька.

— Було. Просто ти його забула там.

14

Зранку Редьку розбудили істеричні бібікання мотоциклів (як вона потім збагнула, ніякі вони не істеричні — люблять люди собі побібікати, й нічо з цим не поробиш), заклики вуличного торговця чимсь картопляним (Редька знала слово «алу» з індійського ресторану), ворони й дітлахи зі школи по сусідству, що хором репетували, очевидно, правила поведінки учнів молодших класів.

— Велкам ту Ейжа, — сказала вона сама собі, дивлячись у тьмяне дзеркало на розкуйовджене своє відображення.

Дордже у кімнаті вже не було. Редька довго позіхала і довго матюкалася кривим позіхаючим ротом — звична розминка на початку нового Божого дня. Вчора, видно, сильно напилися, позаяк вона не зовсім петрає, як вони сюди допхались і що це за місце таке.

— Напилися, але не впали в блуд, — сказала вона повчально своєму ж таки відображенню, піднявши вгору вказівний палець і брови.

У кімнаті було два ліжка, і друге було розібране — Дордже спав окремо. По всій кімнатці валялися їхні речі. Виблискувала на сонці, що пробивалось крізь щілину неймовірно квітчастої штори, алюмінієва оббивка дверей до душу-туалету.

У вхідних дверях зашкребли ключами.

— Намасти, — сказав Дордже до Редьки.

— Шо тобі куда намастити? — поцікавилася вона. — Спину салом? Чи морду варенням? Шо це ти такий довольний зранку? Так у нормальних людей не буває.

Редька не поспішала рухатися з ліжка. Її відображення на стіні навпроти дивилося на світ здивовано й запухло. Через секунду Редька вже забула про свою красу — однаково не було шансів її реанімувати найближчими хвилинами. — А-га-га-га-ням-ням-кишшшшш!!! — видала вона, потягуючись.

— Дуже сексуально. — Дордже заходився складати свої речі. — Може, ти би вже встала? Я нам, кажись, попутку намутив.

— Яку таку попутку?

— Таку попутку. Машину. Замість автобуса. Син хазяїна цього шикарного готелю їде в той бік по справах. Принаймні до великого міста найближчого нас підкине…

— А-а. Ну ладно. Я взагалі без руля, що за місто і куди нам треба. Кинь у мене джинсами. — Редька ще раз позіхнула. — Взагалі-то дивно, що ти знаєш, а я нє. Бо то ж я тебе веду кудась, га?

— Ти шо — зовсім вчора блекаут хапанула? — Дордже майже не здивувався і питав риторично. — Вчора перед сном тобі ціла депеша з інструкціями прийшла. Ти ще поривалася їх з балкону на все місто верещати.

— Ой-йо… — Редька спробувала відчути сором. — А що я таке пила? Місцевий ром, кажись? Чи ти всьо брешеш?

— О. Бачиш, а про ром пам’ятаєш.

— Пам’ятаю. А-а-а! Бе! — Редька миттю підскочила на рівні ноги й затріснула за собою тремтливий алюміній лазнички. — Не слухай, я блюю!

Місцеві дороги для людини, що пережила будь-яке отруєння — харчове, алкогольне чи душевне — не найкращі ліки. По-перше, у транспорті — не важливо в громадському чи в приватному — жахливо тхне. Бо тхне на самій загазованій і запилюженій дорозі. По-друге, шлунок людини, як і її мозок, раз по раз підстрибує на кожному дорожньому прищі й шрамі. Від цього шлунку стає ще більше млосно, а мозку туманно. При цьому ще катаються підлогою розсипані апельсини і щось нестерпно шарудить у чорному целофановому пакеті.

Редька сиділа позаду і витягала, як страус, голову. Щоби дивитися вперед, на дорогу. Так наче мусило нудити менше. Зверху її коліна привалили якимось дошками, складним столом, чи що. Аби не втекла.

Цією ж дорогою, коли траплялися села, спокійно собі йшли люди і худоба, й ніхто не переживав, що їх зіб’є й розчавить. Так само не переймалися і пасажири. Веселі й безтурботні, вони звисали, як грона спілого винограду, з дверей розвалених автобусів, що рухалися лише Божою милістю, а ніяк не двигуном внутрішнього згорання. Ще найсміливіші з-поміж людей і худіб (кури головно) гніздилися в таких автобусів на дахах, обіймаючи мішки зі збіжжям.

— Я тоже так хочу, як вони… — нила Редька. — Там хоч повітря трохи є. І не чути цієї клятої музики.

— О, тільки приїхала, а вже музика тобі не така. А як же інтерес юного антрополога?

— Закінчився вчора на третій пляшці антропологічного рому…

Власне, антропологія довела Редьку ще й до стану кота з анекдоту, котрий верещав, наступивши собі на яйця, але лінь було з них зійти. Редька, невимовно страждаючи від високочастотної звукової поп-атаки з подертих динаміків, однаково не могла себе змусити поритися в наплічнику й знайти спасенний айпод із яким-небудь старим треш-панком на маргінесах трек-листа. Він би пасував сюди найбільше. Юна дівчина в невинно-рожевому сарі, йдучи по узбіччю дороги, затуляла собі рот і ніс своїм же шифоном. А назустріч їй неслися безжальні, важкі, смердючі, курні вантажівки, автобуси й трактори. Останні, правда, не неслися, а лише перділи, сповільнюючи загальний рух на і так не автобані. Мотори цих тракторів можна було роздивлятися, як кишки на показовій операції, та ще й ременями все підв’язано, як у палаті для особливо буйних. Про все це думала Редька, ставлячи ставки на те, хто з двох хлопців, що всадилися на саме верховіття височезної копиці з сіном, бозна-як приладнаної до трактора, першим упаде на дорогу просто під колеса весело розмальованого автобуса.