Слава ЗСУ!

— Ага. Бо тут «keep walking» це те, що каже собі кожен підірваний західний і заспаний турист о п’ятій ранку. Потім встає і йде, як воскреслий Лазар, і носії його позіхають і теж ідуть, здобуваючи хазяїну славу героя, а собі десять баксів за день.

Дордже ковтнув віскі, поки Редька розпиналася зі своїм людинолюбством.

— То й хай ідуть… — спробував відкинутися на дермантиновому подертому сидінні Дордже. Редька, що дуже злилася, бо вся начисто змокла і до сидіння того прилипла, вже й не пробувала рухатися — надто бридко.

— Та хай ідуть. А ми собі розслабили булки. Не забувай, що в нас, згідно штабного плану, фори всього один день. Типу, якщо треба буде акліматизуватися чи стане сильно впадло. Ми можемо ще десь день проваланцатися.

Редька так і не підняла дупи за весь час, щоб ознайомитись зі «штабним планом» — датами, кілометрами й загальними напрямками. Все це десь малося в Дордже, але їй, як вона себе виправдовувала, було занадто жарко, щоб вивчати те, що і так у них буде весь час із собою.

— Думаєш, зайвий день — на випадок «впадло?»

— А на що ще бувають всі відгули й вихідні за свій рахунок?!

— Ти так кажеш, ніби працювала в офісі років десять.

— Ненавиджу офіс, — скривилася Редька. — Клята робота вбиває відчуття реального часу і навіть час реальності.

— Ну, щось типу того.

— І типу того, що я завжди стараюся буди фрілансером, ніде подовгу не затримуюся. От один знайомий тата, наприклад, із шістнадцяти років поїхав десь халамандритися, дивитися на світ, всюди налаштовувати якийсь смішний бізнес — приміром, тюхав домогосподаркам наднову суперефективну відбілювальну зубну пасту чи корисний для талії шоколад — запускав той бізнес, а потім продавав, і їхав далі подорожувати. Так він пожив усюди потроху в Латинській Америці, аж на вісім років застряг в Австралії, в цих краях теж вештався, здається, але ніде на все життя не залишився, бо в нього не було тьотьки, яка б його заякорила. Кльово, нє?

— Вісім років у Австралії? Щось він не дуже поспішав, — Дордже сьорбнув теплого шмурдяка зі своєї пляшки, — може, він десь на північному заході тусувався. Там, кажуть, півтьотьки на сто квадратних миль припадає. Не дуже розженешся.

Дордже простягнув віскі їх допитливому сусідові, але той засміявся й помантиляв головою:

— Но, сенк ю. Ве ду ю го? Маліпак? Ю нід е гай?

— Гай? Нє, я нікого не нід. Мені і так харашо. — Редька спробувала невимушено, наскільки то дозволяв вузький крісельний простір, потягнутися.

А що Дордже не відреагував на її жарт, поспішила реабілітуватися:

— А, гайд, гід у сенсі? От блін, париться нам гайд ше тут один… Як би йому так понятно сказати: баблоса в нас нема на тебе, вуйку. Донт хев лот оф мані! — повільно розжувала Редька.

— А. Ноу, ноу мані! Ай гоу Маліпак. Май фемілі! — і він почав крутити над головою німби своїми доісторичними нігтями, зображаючи високогірний побут своєї родини. — Ю гоу віз Амі… — (нігті показали на груди дяпчика, проясняючи його земне ім’я) — Май нейм Амі! Амі Дава. Ю сліп ін май хау!

— Та шо ж, бляха, таке… — злилася Редька. — Ноу, сенк ю, ві джаст гоу.

— Ноу, ноу проблем! Ю гоу май хау, май фемілі, май нейм Амі!

— Бель амі, курва мать. Пристав, як папір до сраки. Ну і як від нього відчепитися? — від надміру липучої люб’язності чужих людей Редька деколи панікувала.

— Хочеш, щоби я дав йому підшипником по голові? — Дордже завжди жартував із цілком байдужим виглядом. — Прізвище його каже, що в понеділок родився. Так що, за радянською легендою, він має бути звиклим до невдач.

— Та нє, підшипником не треба. І я, до речі, теж у понеділок… — Редька оцінююче глянула на гайда. — Спробуємо ненав’язливо з’їбати від нього.

Але її простий, на перший погляд, план, як згодом виявиться, вимагав би десь таких же морально-етичних затрат, як удар по голові підшипником. Якщо ви людина вихована, вас у дитинстві вчили казати «дякую», «будь ласка», ви поступаєтеся місцем у транспорті людям похилого віку та пасажирам із дітьми, обурюєтеся, коли десь комусь незаслужено хамлять і ніколи не вдарите ногою пса (ну, вселили вам мікрочіп такий у сім’ї, і проапгрейдили його в початковій школі!), то нізащо не зможете тупнути ногою на доброго самаритянина в національному майже одязі, щоби він перестав за вами йти й відчепився, реп’ях настирний. Ні, ви будете зі стражданням великомученика зносити його нігті у вашій пачці сигарет, його присутність за столом, де ви їсте рис руками, а він алюмінієвою ложкою, ви віділлєте йому свого пива і в решті-решт заплатите за його їжу. Бо ж ви з багатого Заходу, а він тут бідний локал, що безкоштовно, хоча і проти вашої волі, напарив вам свої послуги гіда.