Слава ЗСУ!

— Йоб твою блядь мать! — пошепки матюкалася Редька, що, погодьтеся, не легко. — Ти, слоню ти ґумовий! Нормально давай ставай, акуратно. Давай я за ґрати зразу триматися сильно буду.

— Добра думка завжди пізнувата, ге? Ти думала я тебе понесу на першотравневу демонстрацію і лишила руки вільними для шаріків і транспарантів?!

— Заткнись і потакай. Покатай себто…

Дордже зітхнув.

Цього разу все було значно ліпше — Редька сама підтягувалася, як могла, на руках, запихала в дірки між ґратами лице і праву руку, тяглася, як могла.

— Я не можу, блін, не достаю!

— Шо?!

— Не достаю я, курча мать! Рука коротка!

Здавалося минуло години дві. Редька почала вростати у тюремні будні.

— А па бєламу снєгу… Па та-та-ра та-та-рра! Вишел волк-адіночька! Полуп’яний зекан… — завела вона, обіпершись об холодну стіну.

— Н-да. Тепер уже можеш співати хоч на всю свою роззявлену культурну спадщину, — позіхнув Дордже, — буди їх, хай хоч помучаються.

— Та я не серйозно так співаю! — образилася Редька. — Це ноблєс обліж просто.

Тут у замковій щілині щось зашаруділо й затихло. Почулися кроки коридором геть, відтак, через деякий час, знову до дверей. Зашаруділо з новою силою.

— Ну всьо. Піздєц. Нас прийшло щось на ничку замочити. І супу наварити за простибіг…

Двері обережно прочинилися. Серед повної темряви важко було роздивитись, хто за ними.

— Ацур? — покликало тихенько жіночим голосом.

Дордже відгукнувся на місцевому діалекті. То, виявляється, він таки знав його, а не слав місцевим мозкові хвилі?.. За яким же тоді принципом він обирає, з ким говорити, а з ким ні? Редька здригнулася. На секунду здалося, що її знайшла принаймні сестра тої баби-яги з вухами, якщо не сама баба-яга.

Дордже звівся на рівні ноги, підійшов до дверей і ще трохи поговорив із темрявою. Редька і собі підвелася, але він зробив їй знак почекати. Відтак темрява замовкла й прошурхотіла геть обережними кроками.

— Пішли тепер, — пошепки скомандував Дордже.

Редька вже рвонула світ за очі, як він штовхнув її плечем у спину (за нормальних обставин це мало би значити хапання правицею за комір):

— Якщо побіжимо — вірняк втечемо, але не ясно, як довго протримаємося вночі у футболочках.

— Ага. То пробираємося за ключами від твоїх рук і серця і нашими манатками?

— І джіпіесом. Там є ще щось, чого нема на карті.

— А ти все звідки знаєш?! — Редька якось аж заревнувала. — І з ким ти тільки що говорив?

— Давай потім розкажу, га? Пішли за ключами? Тільки в наручниках я швидко не побіжу.

— Давай. З Богом.

І вони покралися до світла в кінці тунелю: туди, де слідчий кабінет, манатки і хропулії.

Двоє солдафонів розвалилися на дермантиновому коричневому диванчику (і де всі гидкі держструктури світу такі дістають?) й частково на столі, де закипав і грівся великий рожевий пластмасовий термос-чайник із геть психоделічними картинками. Жовті гриби з зеленими лицями танцювали з такими ж зеленолицими жоржинами, що притримували свою червону жоржинність як капелюхи-помпадур.

— Чайком ми балувалися. Ге? З конфіскованим снікерсом. — Редька принюхалася до панівного перегару: — Ну і ясно, що місцевий ром дешевший за пиво. — Вона згребла зв’язку ключів зі зворушливим брелочком «Hello Kitty». Маленький ключик, один із п’яти-шести найменших, мав точно підійти. Редька тикала ними в наручники Дордже, підійшов по порядку третій.

— Алілуя. Де наші лахи?

Лахів видно не було. Зате тут же, на столі, лежав джіпіес, із яким, очевидно, не знали, що робити. Нікуди не дзвонив цей телефон.

Редька схопила його й запхала в кишеню штанів.

— Сука блядь піздєц, — повторила вона чарівні слова. — Де наші рюкзаки?!

Вони вийшли з кабінету й тихо відкрили наступні двері. Нічого. Якийсь мотлох, архів, чи що. З третіх дверей жахливо тхнуло.

— Конфіскована тушонка! — засміялася Редька. — Часів в’єтнамської війни.

І все-таки не слід було пропускати жодні двері. Там, покритий мухами і засмоктаний, лежав труп коня.

— Фу! — вискочила звідти Редька. — Там дохлий кінь.

— То не кінь, то кабан дикий. Ну ти даєш.

— Кабан? Свиня? А вуха в нього були?

— Не знаю. Тільки зад бачив. А ось вони!

Їх наплічники, ров’язані й розмотлошені, лежали на стелажі вздовж стіни. Що з них поцупили, а що лишили — справа лотереї. Шукати улюблені шкарпеточки з мішутками зараз часу не було.

— Зйобуємо!

Натягнувши сяк-так рюкзаки, вони побігли до виходу. Благо двері розхлябано роззявлялися в ніч — їх і не думав ніхто закривати.