Слава ЗСУ!

— А де тут шось родить? — Редька роззирнулася на кам’янисту долину в рідких жмутках чогось подібного на перекотиполе. — На кущах?

— Ага. На кущах родить гречка тут.

— Ух, гречка. Студентська молодість. Кожного дня — гречка. З цибулею. То типу м’ясо. А коли шикуєш, то можна і гречку з яйцями посмажити. Здається, я її наїлася тоді на все життя. А ти її хіба колись пробував?

— Я…

— Ой! — перебила його Редька. — Та ти не слабо загорів! Диви який наглий. В мене лице лупиться, як у москальки в Єгипті, а ти собі став шоколадний мулат! Чи не мулат… Ой. Та ти взагалі якось дуже сильно на них став подібний… — До Редьки щось смутно допливало.

— Справді? — іронічно поцікавився Дордже.

— Ага. Ти ж азіат! Ото доперла. Я думаю, з якого це дива локали, не відаючи про твоє поліглотство, так часто з тобою перші заговорюють. Ти, правда, мовчиш, як жертовний баран…

— Жертовний баран не мовчить, — Дордже раптом спалахнув, — і не називай мене ніколи жертовною твариною, домовилися?

— Та добре, добре… — замахала на нього руками в кремі Редька. — Я не знала, що ти став вегетаріанцем. Все так раптово!

— Я серйозно. Гадаю, домовилися.

— Окей. Але те, що ти азіат, це аж збуджує — так і знай. В мене ніколи не було азіатів у хазяйстві. Один був хіба, якось сподобався хлопчик. Так і не вияснила, якого він роду — кореєць чи казах чи ше шось. Хотіла з ним переспати, щоби, ну, знаєш, нового спробувати, але він якийсь такий порожняковий виявився як лічнасть, що в мене аж не встало на нього.

Редька раптом зауважила, що бабця-продавщиця слухає її емоційні сексуальні звіряння зі значно більшим інтересом, ніж сам Дордже.

— Хм, — прикусила язика Редька. — А у вас дуже гарна плетена шапочка. Ви то самі? Спицями чи гачком?

Старенька запитально глянула на Дордже. Він, зрозуміло, не став нічого їй перекладати і підвівся.

— Ну, ми пішли, — знизала плечима Редька. — Прощай, рідний хілтон.

— Та нє, по ходу, ми тут на ніч. Ти який люкс хочеш — із видом на гори чи з видом на гори?..

40

Вночі місцеві дітлахи з дикими криками бігали селом і дзвонили у дзвони. Редька подумала було, що то корів якихось переганяють запізнілих. Але Дордже, повернувшись від господині з кринкою гарячої води для лимонного чаю й гарячого душу, обіцяного при вході в цей гостинний двір, її потішив:

— Там сьогодні диявола виганяють з села.

— Диявола прям?

— Щось типу того. Злих духів.

— Ой мама. Знову.

— Так що не виходь надвір.

— Шо, вселиться шось?!

— Нє. Виженуть ще. Як я без тебе піду?

Редька трохи посміялася й таємно потішилася тим, що Дордже бодай якось окреслив свою до неї прив’язаність. Хоча, хто, як не він, напередодні говорив про те, що прив’язуватися не можна ні до чого: ні до власності, ні до місця, ні до людей, ні до тварин. Редьці було легко з власністю і з місцем — в неї не було достоту ні того, ні іншого. А з людьми і тваринами, то вже як коли. Зараз їй, наприклад, нестерпно бракувало рудого пса, що жив у них у Києві в дворі й щопівночі підходив під її балкон — безсовісна Редька якраз викидала з висоти всілякі м’ясні й жирні обрізки, плюс іще кісточки та інші недоїдки. Якось у травні під балконом, сполохавши пса, ненароком опинилася закохана парочка. Редька за звичкою й інерцією сипонула щедру пригоршню помиїв: да нє оскудєєт рука дающєго. Мати рідна, скільки було вереску й матюків від лебедів кохання! Всі довколишні пси солідарно вили й гавкали. Редька перелякано чекала, що от-от до неї вломиться перекривлений гопнік із телячими жилами на вухах і його розгнівана красуня з пофарбованим борщем на червоне волоссям. Борщу в той день лишилося особливо багато — бабця заходила, трилітрову банку принесла, в чергове забувши, що Редька не їсть густого у борщах і зупах із раннього дитинства. От котлети — то давайте, будь ласочка. Котлетою по голові навіть опівнічний рудий пес не отримає, не те що реготливо-вересклива білявочка. Але тоді пронесло — парочка не заявилася, видно, подумавши, що то вони якусь бабусю й розізлили своїм гормональним вуркотінням. Покричавши щось трохи про стару заздрісну суку і клімакс, юні закохані побили об стіну будинку свої пивні пляшки, (хлопчик ще посцяв у квітник, а дівчинка кричала екзальтовано: «Да, Льоша, правільна!») і пішли в травневу ніч слухати солов’їв і вдихати яблуневий цвіт. Рудий пес тоді з’явився аж під ранок. Встиг до приходу двірника.

— Ну що, ти в ванну? — вирвав її зі спогадів Дордже. — Чай уже заварився. Хай охолоне.

— Ага, — відповіла Редька, — здається мені, тут у них, крім яблук, ще родить обліпиха.