Слава ЗСУ!

Редька дивилася вже суто собі під ноги. Крок за кроком. Стрибок за загрузанням. І тут, обернувшись, вона нарешті побачила ряд стовпчиків у себе за спиною. Хоча до фактичної лінії хребта ще треба було йти.

— Давай, давай, Редисочко.

— Хуїсочко! — хекала вона.

— Ну ти ж зібралася на Білу Гору? От тобі легенький тренінг. А поженуться прикордонники, то й репетиція втечі від диких звірів буде.

— Не водяться ніякі дикі звірі на таких висотах! Ти достав мене. Бери он сам рюкзак — емансипація скінчилася. Я знедолено, як всяка порядна горпина, далі лізу накарачках.

— Ну, заради такого візьму, звісно. Заодно введеш в оману китайські радари. Подумають, то як заблукав.

— Думаєш, тут є радари й прикордонники? — Редька поволі віддихувалася. — Ой, мамо, я умру так рано…

Страх смерті справді слабко пульсував у неї за маршрутом «грудина — скроні». Серце найрясніше калаталося в горлі, повітря, що його вдихаєш зазвичай, наче воду п’єш, тепер не тамувало спраги.

«Скільки тут відсотків кисню? П’ятдесят?..» — Редька добре знала, що ліпше про таке не думати. Але як дихати правильно, її ніхто ніколи не вчив. Дивно, що Дордже жоден симптом гострої гірської хвороби не чіпав.

— Фігово тобі? — співчутливо поцікавився він. — Пий давай.

— Та я вже п’ю і п’ю, холодно пити! — запротестувала Редька.

Пити треба більше.

Він поскрипів зім’ятою пластиковою пляшкою з водою.

Редька хильнула трохи, й тут же її знудило.

— Фак. Не дивись, — прошепотіла зовсім зблідла Редька.

Дордже зітхнув.

— На. Це поможе.

І, замість очікуваної хвилину тому Редькою магічної формули, простягнув їй звичайну пігулку. «Mox» — прочитала Редька затерті букви.

— Шо це за мохи і лишайники?

— Це даймокс. Пігулка від хвороби висоти.

— І ти тільки тепер мені її дав?! — Редьчин хрип, помножений на злість, звучав погрозливо.

— Я тільки тепер її випорпав. В кишені флісу ще з Альп завалялося. Тут в аптеках я ж дивився внизу — пам’ятаєш? — не було.

Редька нічого не пам’тала. Випила таблетку, закрила очі. Кров шугала в голові туди-сюди, тривога не полишала тіла, і це було найбільшою незручністю.

«Видно, за мною шуліка сюди…» — приречено подумала Редька.

Кілька наступних кроків, які вона вперто пройшла, наперекір благанням Дордже посидіти, явно дали їй знати, що до перевалу їй як до кінського петра, і що лежатимуть її білі кісточки на білому снігу, як нагадування всім зухвалим про те, що:

— Нєфіг було мені скакати, як козі облізлій, там, внизу, і тут, вище, по снігу! Зекономила б сили, то й вижила би. А тепер я здохну. Іди без мене, тобі треба зникнути, перш ніж намалюються пагранци!

І Редька підкошеним колосом гепнула на сніг. Від жалю до свого даремно прожитого молодого життя у кутках її очей зібралися пекучі сльози, і вся картинка дівчинки, що лежала навзнак на снігу під безжальним Гімалайським небом, запросто згодилася би для передкінцевої сцени американського кіна про дружбу й вічність, якби не пекельний Дордже, що вліз у кадр і поламав весь пафос:

— Ходи, василино. Оно вже перевал насправді. Я вже бачу вершечки плоскогір’я.

Редька, що вже встигла була заплющити для вічного сну ясні очі, недовірливо одне розплющила.

— А не пиздиш?

— Нє. Не пизджу. Чи як правильно: не пиздю?

Редька сіла на снігу.

— Киш, какашечний! — кинула льодяну грудку в бік шуліки, що все ще наганяв собі апетит, кружляючи неподалік. Від різкого руху закашлялася, і все ж заходилась вставати.

— Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине. Хуй всім. — Видерлася догори по Дордже, як в давнину видиралися запалювальники вуличних ліхтарів на стовпи.

— А про погранців, то не переживай поки, — заспокоїв її Дордже, — тут тільки гори дикі навкруги, до найближчого села ще пиляти і пиляти. А там от уже й застави.

— І засади.

— І засади. Нічо. Ти ж умієш по-китайськи говорити?

— Ага. Ніхау, сяй сяй, каліфана і пухавіка.

— Шо-шо?

— Ну, пуховик по-їхньому. Наш сусід дядя Ігор колись у Китай їздив. Набрався там лінгвістики.

Редька ледве дихала, а все ж очі чіплялися за горизонт не гірше, ніж кирка скалолаза.

І тут зненацька перед її очима постало у всій своїй красі Тибетське плоскогір’я. Дивний, неземний пейзаж, лілово-рожева пустеля, зім’ята і вигнута, від краю до краю заселена скоріше духами, ніж гіпотетичними людьми, безкрайня й мовчазна, чужа і магнетична, не схожа ні на що до неї бачене.

— Гори… ті… вони дійсно зовсім іншої породи. Як то так?

Редька роздивлялася химерні «труби» і печери, колони й шпички, що ними рясніли стіни й дахи цього горішнього поверху світу. Жодних стежок не було видно. Куди йти далі, ніхто не знав. Сигналу не було давненько. Вочевидь, тут, у прикордонній зоні, все глушилося. Однак, іти було треба.