Слава ЗСУ!

— Що ти така кисла? — аж тепер помітив її Дордже. — Візьми оно вмийся. Станеш васілісою-красою. Диви, і заміж віддамо отам-он у селі.

Тонкою цівкою з того ж пагорба, де стояла ґомпа, тік струмочок.

— Та пішов ти. На себе подивися.

— Як хоч. — Дордже набрав повні пригорщі води й випив її. — А водичка-то не проста…

— А яка, мінеральна?

— Напевно. — Дордже випростався й рушив уперед. — Джерело почало бити якраз тоді, коли виросло великим дерево. З-під його коріння. Люди ходять сюди лікуватися, рятуватись від бездітності й вугрів.

Редька розвернулась і побігла назад до струмочка. І тільки жадібно нахлебтавшись прохолодної води, побачила, які ніжні ясно-зелені рослинки жили по цих берегах. На тлі зимової пустелі з її нескінченними лютими вітрами вони виглядали майже фотошопно.

— Спускаймося вже. Може, роздобудемо в людей трохи сиру чи й курду, якщо пощастить.

Замурзані дітлахи бігали єдиною вуличкою зігрітого ще вранішнім сонцем села. Вітер з пилюкою, не зважаючи на раннє пообіддя, ще не почався. Співали півні й спали на теплій землі собаки, котрих у тутешніх краях звуконаслідувально, вочевидь, звали кукур.

— Дивно. Як то у нас пси кажуть «гав-гав», а тут «кур-кур-кур». Але і то, і то псам підходить. — Редька мружила очі за улюбленим заняттям: намагалася розгледіти льодові вершини проти сонця.

— Це вони від пилюки позахрипали. Ти обережніше, не доводи псів до гріха.

— Думаю, пси — тварюки по дефолту безгрішні. Вони ж того, не сабражають. То їх люди ідіотами злими роблять, собі на подобу. — Редька все життя мріяла про цуцика, і так ніколи його й не отримала. Нереалізоване бажання трансформувалося в пристрасне і невиправне собаколюбство.

Дордже повеселішав:

— Декого з них так занапастили хтивість і ревнощі десь у попердніх життях. А ти ще звабиш кого своєю пубертатною безпосередністю чи тими штучками, що ти їх у снікерси любиш запихати. Сила волі у пса сама знаєш яка. Буде валятись тут на сонці ще десять тисяч кальп.

— Я би теж так… гм. А як ти думаєш, — раптом несподівано сумно для самої себе спитала Редька, — скільки нам днів ще лишилося?

— Наперед більше. Хіба їх було мало, щоби хоч зараз сісти сяку-таку повість настругати? Ти краще порахуй скільки днів помістилося у ті жирні й теплі коробки з-під піци. Зможеш?

Редьці на мить здалося, що Дордже захвилювався. Але той дивився одинаково і на неї, і на псів, і на сині гори.

— Тут не міряють час днями і відстань кілометрами. Дні — це період між снами. Відстань до точки — це бажання чи потреба туди потрапити. Життя — це те, що залишилося в пам’яті від безкінечного миготіння сцен. Це схоже на те, як ти знищуєш непотрібні фотографії, коли частота їхнього перегляду падає і мало місця на диску.

Тепер вже Дордже дивився на лівий замащений капець Редьки.

«Вступила я в болото чи в гімно?» — ямбово подумалося їй.

53

Дордже розгорнув клаптик настоятелевої мапи.

— О, здається, ми таки дійшли. Десь вона тут — наша перша солена вода…

— Шо-шо? — не зрозуміла Редька.

— Солена вода для ґріґуґа. Нашого ваджра-ножичка. Громового себто.

— Шо-шо? — знову не зрозуміла Редька.

Дордже зітхнув.

— Ти якось зовсім не чуєш мене. Я давно підозрював.

Він витяг із внутрішньої кишені куртки вже знайомий ніж.

— А, дідівська вуходлушпалка! — зраділа Редька.

— Оця частина, — Дордже показав на ручку ножа, яку Редька про себе назвала була «шапка-мономаха», — це ваджра. «Алмаз, цар каміння». Абсолютною ваджрою була би Пустота, а так-то, в нашому випадку, це ритуальний жезл громовержців.

— Ух ти. — Редька нарешті почала прокидатися. — Точно. В гуцулів у Карпатах теж є громові ножі. Там спеціальна технологія їх виготовлення.

— Громові ножі?

— Ага. Ними грім заклинають. Дощ там і всякі корисні опади. Чи некорисні. Муток ціла купа — ритуали не слабіші від ваших. Типу там, ручка має бути витесана з дерева, в яке попала блискавка, а потім ще й мочити його в семи водах треба. На Водохреща там і ще колись, я вже не пам’ятаю. Це ми якось зі студіками-етнографами траву в них в общазі курили…

— От яка вона — недооцінена освітня роль куріння коноплі, — посміхнувся Дордже. — І ти права, гірські народи між собою подібні сильніше за інших. Сьогодні в нас навряд чи Водохреща, але можеш вважати, що хрестимося наперед.

— Буддисти хрестяться?.. — з недовірою спитала Редька.

Дордже засміявся.

— Ага! І попльовують через ліве плече, щоб не наврочили. І під холодець, здається, варять картопляне пюре.

— Із цвіклями… — простогнала Редька на спогад про відвідини тернопільських родичів у великодній час.