знайди книгу для душі...
— Так-от. Півтора року…
Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.
— Гаррісе, — мовив він пошепки, — там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.
— Що там таке? — Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.
Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.
— Нікого немає, — мовив Гарріс трохи згодом. — Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.
Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.
— Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.
— То невже ти працював як чесна людина, Негору?
— Довелось, Гаррісе.
— Бідолаха!
— Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».
— Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?
— Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедіктом мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель — адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії…
— Проте, — урвав Негору Гарріс, — із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?
— Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє, — відповів Негору. — Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповісти це «своєму юному другові», коли схочеш.
— Аякже! — сміючись відповів Гарріс. — Тож розповідай, друже, розповідай!
— «Пілігрим», — почав Негору, — мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чілі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б. наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.
— І ти став капітаном корабля?
— У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п'ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти, — себто коком.
— То судно випадково пригнало до берегів Африки?
— Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість — тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! «Твій юний друг» — новачок у навігації: він уміє визначити місцеперебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падав на дно лаг… Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож тривав так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумань А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися! — І саме в цей час, — докинув Гарріс, — випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені «першу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.
— Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.
— Будь-хто на його місці помилився б, Негору.
— Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.
Мілана 12.11.2022
Мені сподобалася книжка .
Аріна 17.10.2022
Нафігашеньки?
Макс 30.07.2022
мені