Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Що ж. Я зараз буду, професоре.
— Добре. Чекаю. — Він поклав слухавку.
Коли, легенько постукавши, Роберта увійшла до його кабінету, Брейд накинув плаща, взяв капелюха і сказав із трохи силуваним усміхом:
— Ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо у «Ріверсайд ін»? Візьмемо мій автомобіль і встигнемо повернутись на першу.
— Не заперечую.
Роберта не належала до красунь. Була вона присадкувата, досить кремезної статури, як на те, підкресленої кроєм її оранжевого плаща. Мала смугляве, досить помітно поросле волоссям обличчя, (Брейд чомусь подумав, що вже через це вона повинна почуватися нещасливою.) Досі він цього не помічав, але вона справді мала ледь помітні вуса і пасма рідкого волосся нижче підборіддя.
Отже, ніби підбив підсумок Брейд, бридка вона не була, але й до гарненьких її, безперечно, годі було зарахувати.
— Зачекай на мене біля головного входу, — звернувся він до Роберти, — я тільки загляну до Чарлі і попрошу перевірити, щоб десь не залишилось відкритого вогню.
Ресторан «Ріверсайд ін» був майже заповнений, але їм пощастило одержати столик у ніші з краєвидом на річку та на міст, перекинутий через неї.
— Можу лише уявити, яким важким випробуванням був для тебе вчорашній випадок, — почав розмову Брейд.
Вони вже зробили замовлення, і Роберта пильно вдивлялась у машини, що мчали зімкненими лавами через міст.
— Так, — майже пошепки відповіла вона, машинально кришачи свою булочку.
— Я подумав… припускав… — Брейд не знав, як краще підійти до суті розмови, — що ви були в дружніх стосунках із Ральфом.
Роберта перевела погляд на Брейда, і раптом її очі волого заблищали й наповнилися слізьми.
— Ми мали одружитися, тільки-но він захистить дисертацію.
Розділ 6
Підійшла офіціантка, подавши битеники з телятини для Брейда та салат із яйцями для Роберти. Поки офіціантка розставляла чашки з кавою та молочник із вершками, мимоволі виникла пауза, Брейд устиг перевести подих і хоч трохи зібрати думки.
— Мені дуже прикро, — почав він, — я й гадки не мав, як воно у вас склалося. Ти не повинна була приходити… так мені здається.
— Не турбуйтесь, професоре. Гадаю, так навіть краще. Вдома я почувалася б набагато гірше.
Роберта, здавалось, потроху оговтувалась. Врешті, зібравшися з силами, вона досить рішуче підвела очі на Брейда.
— Ви хотіли розпитати мене про Ральфа?
Брейд трохи забарився з відповіддю, гарячково шукаючи, куди б найкраще повернути розмову.
— Хай це не прозвучить як блюзнірство, але зараз постає питання, що робити з його дослідженням. Щоправда, зважаючи на обставини…
Роберта спохмурніла:
— Ви маєте намір продовжити його роботу?
— Мабуть, зараз не час вести про це розмову. Якось іншим разом.
Яким же треба бути дурнем, похмуро подумав Брейд, щоб витягти дівчину з дому для розпитів про нареченого, якого вона тільки-но поховала. Але як же без цього про щось довідатись?
— Мені здається, ви не любили його, професоре?
Роберта не зводила з Брейда пильного погляду.
Брейд здригнувся. Звідки таке припущення? Чи то його стривожений погляд навів її на таку думку?
— Боронь боже, — заперечив він, — я був високої думки про Ральфа.
— Дякую за добре слово, але не думаю, що було саме так. Я знаю, що дуже мало людей любили його. І розумію, в чому тут річ.
Вона знову заходилася нестямно кришити булочку, відсунувши тарілку з салатом, якого майже не торкнулась.
— Ральф був незвичайна людина; він завжди відчував потребу захищатись, часом досить агресивно. Тож треба було виявити неабияку терплячість, щоб подолати що ворожість, майже агресивність. І коли це вдавалось, то виявлялося, що Ральф премила людина. Доброзичлива, чуйна, ніжна. — На хвилину Роберта урвала. — Я провела минулу ніч із його матір'ю. Нещасна жінка. Як же це могло статися? Неймовірно, що він міг допуститися такої грубої помилки.
— Чи Ральф мав ще якусь рідню, крім матері? — квапливо запитав Брейд.
— Ні, — якийсь час вона мовчки дивилась на нього. — Ви, мабуть, нічого не знали про Ральфа, професоре? Я маю на увазі його особисте життя.
— На жаль, Роберто, справді не знав. Тепер я усвідомлюю, що мав стояти ближче до своїх аспірантів, більше цікавитись їхнім особистим життям. Але ця розмова напевно не справляє тобі приємності.
— Що ж мені ще залишилось, як не говорити про нього, — озвалася Роберта. Здавалось, вона напружено розглядає щось у своїй тарілці. Кілька пасем рівного волосся, нашвидкуруч зібраного позаду в якусь подобу хвостика, майже закривали їй чоло. — Ви, мабуть, знаєте, що Ральф народився не в Америці.
