Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Поліанна

У ПЕНДЛТОНСЬКОМУ ЛІСІ
Вийшовши з каплички, Поліанна попрямувала не додому, а — до Пендлтонського пагорба. День був важкий, а, крім того, «вихідний» (так вона називала ті рідкісні дні, коли вона не шила і не готувала, а могла просто «жити»), і наразі дівчинка вирішила за найкраще прогулятися в зеленій тиші Пендлтонського лісу. І тому вона, хоч сонце гріло їй у спину, поволі піднімалась на Пендлтонський пагорб.

«Мені вдома треба бути пів на шосту, — казала вона собі, — тож буде набагато краще, якщо я не дертимуся на пагорб, а зроблю гак і прогуляюся лісом».
У Пендлтонському лісі було чудово, як вона вже знала. Але сьогодні здавалося краще, ніж завше, попри те, що завтра на неї чекала сумна розмова з Джиммі Біном.
«Шкода, що нема тут тих пань, котрі так галасували, — зітхала Поліанна, підводячи погляд на клаптики ясної блакиті серед осяяної сонцем зелені крон. — Якби вони були тут, то змінили б своє ставлення до Джиммі Біна і хтось із них узяв би його до себе», — завершила вона, несхитна у своєму переконанні, хоча не могла собі пояснити, звідки воно взялося.
Раптом дівчинка підняла голову й прислухалась. Десь попереду гавкав собака. За мить він із гавкотом вискочив до неї.
— Привіт, цюцю! — Поліанна клацнула пальцями і вичікувально поглянула на стежину. Безперечно, вона цього собаку вже бачила: він тоді був з Чоловіком, містером Джоном Пендлтоном. Поліанна сподівалася зараз його побачити. Кілька хвилин видивлялася, та ба. Тоді вона звернула увагу на собаку.
Поліанна помітила, що він поводиться дивно. Він гавкав уривчасто, різко, як на тривогу, а також туди й назад метлявся по стежині. Щойно дійшли до бічної стежинки, собака рвонув по ній щодуху, але за мить прибіг, скиглячи й гавкаючи
— Ой! Додому не туди, — засміялася Поліанна, не звертаючи з головної стежки.
Собача, наче сказилося, метлялося туди-сюди, туди-сюди між Поліанною й бічною стежкою, гавкало й скиглило. Тремтіння маленького тільця, погляд його коричневих очей були сповнені відвертого благання... і Поліанна нарешті зрозуміла, звернула на бічну стежину й пішла за ним.
Собака щодуху кинувся вперед, і незабаром Поліанна зрозуміла причину такої поведінки: за кілька ярдів від бічної стежинки біля підніжжя кручі лежав безрухом чоловік.
Під ногою Поліанни тріснула галузка, і чоловік повернув до неї голову. Злякано скрикнувши. Поліанна кинулася до нього.
— Містере Пендлтон! У вас серйозна травма?
— Травма? Та ні, я просто вирішив погрітися на сонечку, — роздратовано ощерився чоловік. — Послухай, ти хоч щось знаєш? Що ти можеш зробити? Ти вмієш думати?
Поліанні аж віддих запнуло, але — як було звично для неї — вона послідовно відповіла на всі запитання:
— Ну, містере Пендлтон... я знаю і вмію ще не так багато. Але багато хто з Жіночої допомоги, крім місіс Ровсон, казав, що я дуже кмітлива. Я випадково це почула... вони не знали, що я все чую.
Чоловік не міг стримати усмішки.
— Гаразд, мала, вибач мені. Це все через цю кляту ногу. А тепер слухай, — він зробив паузу, насилу дістав з кишені штанів в'язанку ключів, виокремив одного ключа й затис між великим і вказівним пальцями. — Іди ось по цій стежині, хвилин за п'ять побачиш мій дім. Відімкни цим ключем бічні двері під дашком. Ти знаєш, що таке дашок?
— Так, сер. У тітоньки теж є і дашок, і солярій. Я одного разу на ньому спала... власне, я не встигла заснути. Мене знайшли.
— Що? Угу! Отже, коли зайдеш до будинку, іди просто через передпокій і коридор до дверей в кінці. Там, на великому письмовому столі посеред кімнати, побачиш телефон. Ти вмієш користуватися телефоном?
— Так, сер. Якось, коли тітонька Полі....
— Про тітоньку Полі поговоримо потім, — сердито урвав чоловік, спробувавши поворухнутися. — Знайди там на телефонній картці номер лікаря То-маса Чилтона. Вона десь там, на гачку збоку, принаймні мусить бути. Сподіваюся, ти знаєш, яка на вигляд телефонна картка?
— Так, сер, звичайно. У тітоньки Полі я часто любила роздивлятися таку телефонну картку. Там стільки чудернацьких імен, і...
— Скажи лікарю Чилтону, що Джон Пендлтон зламав ногу і зараз лежить біля підніжжя Малої Орлиної кручі, що в Пендлтонському лісі. Нехай він прийде сюди з ношами і візьме на допомогу двох чоловіків. Решту він і сам знає. Скажи йому, нехай іде по цій стежці, що веде від будинку.
— Ви зламали ногу?! Ой, містере Пендлтон, який жах! — здригнулася Поліанна. — Ви знаєте, я така рада, що зустріла вас. Я можу вам чимось допомогти?
— Звичайно, можеш... та, наскільки я бачу, не хочеш. Піди й зроби, про що я прошу, та припини базікати, — ледве простогнав він.
Поліанна скрикнула зі слізьми в голосі й пішла.
Вона тепер не зупинялась подивитися на клапті блакиті між дерев, осяяних сонцем, а дивилася під ноги, щоб, поспішаючи, не спіткнутися об гілку чи камінчик.
Незабаром стало видно будинок. Вона бачила його й раніше, однак не так близько. її достоту налякало громаддя з сірого каменя з колонами на верандах та величним входом. Однак за мить Поліанна вже поспішала великим занедбаним газоном поза будинок — до бічних дверей під дашком. її пальці так міцно стискали ключ, що геть заніміли і не слухалися, коли вона відсовувала засувку замка. Аж ось великі різьблені двері на завісах поволі прочинилися.
Поліанна затамувала подих. Попри поспіх, вона затрималася й сторожко зазирнула у сіни, широкий темний коридор; думки у неї вирували. Це був дім Джона Пендлтона. Будинок-таємниця. Будинок, до якого ніхто не входив, крім його господаря. Будинок, де переховувався страшний секрет. І ось тепер вона, Поліанна, мала сама увійти до страшних кімнат і переказати лікарю Чилтону по телефону, що господар будинку лежить...
Скрикнувши, Поліанна — не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч — пробігла коридором до дверей у самому кінці й відчинила їх.
Кімната була велика й похмура, з темними меблями й гобеленами, як у коридорі. Проте крізь західне вікно золотий промінь сонця ковзав по підлозі, тьмяно блискав на мосяжних ґратках каміна та нікелевій трубці телефону, що стояв на великому столі посеред кімнати. Ось до цього столу Поліанна навшпиньки й наблизилася.
Телефонної картки на гачку не було — вона валялася на підлозі. Поліанна підняла її й хутко про-біглася тремтячим пальчиком по стовпчику до літери «Ч» — «Чилтон». До телефону підійшов лікар Чилтон, і вона, дрижачи, передала все, як просив містер Пендлтон, і відповіла ще на кілька стислих і конкретних запитань лікаря. Відтак поклала рурку на місце й полегшено зітхнула.
Поліанна встигла тільки хвилинку розгледіти-ся: якісь кармазинові завіси, стелажі з книжками вздовж стін, сміття на підлозі та завалений паперами стіл, незчисленні зачинені двері (за котримись із них ховалася страшна таємниця) і ще — скрізь пилюка, пилюка, пилюка... Вона побігла комітьго-лов коридором до великих різьблених дверей, що ще стояли напіввідчинені.
Навіть зламана нога не завадила чоловікові помітити, як швидко повернулася Поліанна.
— Щось трапилося? Ти змогла зайти в дім? — запитав він.
Поліанна подивувалася.
— Я все зробила і повернулась, — відповіла вона. — Хіба я повернулася б, якби не зайшла до будинку? І лікар ось-ось прийде з помічниками і усім необхідним. Він запевнив, що знає це місце, де ви лежите, тому я не чекала на нього. Мені захотілося побути з вами.
— Побути зі мною? — хмуро осміхнувся чоловік. — Я не сказав би, що я в захопленні від твого вибору. Ти могла б знайти приємніше товариство.
— Це ви так кажете тому... тому, що ви такий... сердитий?
— Що ж, дякую за відвертість. Саме тому. Поліанна м'яко засміялася.
— Але ви тільки удаєте сердитого. В душі ви не такий.
— Справді? Звідки ти це знаєш? — запитав чоловік, силкуючись зручніше вмостити голову, не змінюючи положення тіла.
— Але ж це видно й сліпому. Наприклад, варто лише подивитися, як ви ставитеся до собаки, — додала вона, показуючи на довгу тонку руку містера Пендлтона, що погладжувала собачу голівку. — Це дивно, але собаки й коти бачать справжню суть людини краще, ніж самі люди, чи не так? Давайте я вам голову підтримаю, — вона різко урвала.
Чоловік кривився і стогнав, доки вона перекладала йому голову, але зрештою визнав, що коліна Поліанни набагато зручніші за голий камінь, на якому досі лежала його голова.
— Авжеж, так краще, — ледь чутно буркнув він. Якийсь час він мовчав. Поліанна вдивлялася в
обличчя містера Пендлтона, намагаючись зрозуміти, спить він чи ні. Їй здавалося, що ні. Схоже, він стис губи, щоб затамувати біль. Поліанні теж хотілося плакати, дивлячись на дуже й міцне, але безвладне тіло. Одна рука, міцно стиснута в кулак, нерухомо відкинулася вбік. Друга безсило лежала на собачій голові. Песик весь час сидів, боячись поворухнутися, і тільки розумні оченята віддано вдивлялися в обличчя господаря.
Хвилина спливала по хвилині. Сонце вже стояло на схилку, і тіні попід деревами довшали. Поліанна сиділа тихенько, боячись навіть дихнути. Пташка безбоязко сіла біля її руки, а білка вмостилась на гілці й пухнастим хвостом майже торкалась носа дівчини... але очі-намистинки стежили за непорушним песиком.
Раптом пес нашорошив вуха і тихо заскавчав. Тоді — різко гавкнув. За мить Поліанна почула голоси й незабаром побачила їхніх власників: трьох чоловіків з ношами та різним причандаллям.
Бадьоро наближався найвищий з гурту — чоловік із чисто виголеним обличчям і добрими очима, в котрого Поліанна відразу пізнала лікаря Чилтона.
— Моя маленька леді, ви граєтеся в медичну сестру?
— Ні, сер, — усміхнулася Поліанна, — я тільки потримала йому голову... ліків я не давала. Але я рада, що опинилася тут.
— Я теж, — кивнув лікар і звернув свою увагу на потерпілого.

Попередня
-= 13 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 50.


Останній коментар

#DK 21:16:26

Клас


#DK 06.03.2020

Класна книга хто пише що вона погана не розуміє її сенсу


NaviPro Dimon Play 02.03.2020

Не удобно


Додати коментар