Читай онлайн

Нахмурившись, міс Полі згорнула аркуш і поклала його до конверта. Учора вона відправила відповідь, де написала, що, звичайно, прийме дитину. Хоч це їй і не до серця, людина з таким почуттям обов'язку, як у неї, просто не могла б учинити інакше.
Сидячи з конвертом у руках, міс Полі полинула думками до своєї сестри Дженні, яка була матір'ю дівчинки, і до часу, коли двадцятирічна Дженні, наперекір родині, наполягла на шлюбі з молодим священиком. До неї сватався один багатій, і родина віддавала йому перевагу перед пастирем, але Дженні затялася. Багатир був і старший і грошовитіший, а священик мав лише молоду голову, повну юнацьких ідеалів та ентузіазму, і серце, сповнене кохання. Зрозуміло, Дженні віддала перевагу останньому. Вона побралася зі священиком і подалася з ним на південь як дружина місіонера.
Довелося порвати з родиною. Міс Полі добре це пригадує, хоча їй було лише п'ятнадцять років і вона була тоді наймолодша в сім'ї. Батьки не схотіли знатися з дружиною місіонера. Деякий час Дженні ще сама писала; вони знали, що останню дитину (решта дітей її повмирали) Дженні назвала Поліанна — на честь двох своїх сестер Полі та Анни. То був останній лист від Дженні, а за кілька років Гаррінґтони отримали коротке і зворушливе сповіщення від самого священика, де він із містечка на Заході повідомляв про смерть дружини.
Час не стояв на місці й для мешканців великої садиби на пагорбі. Міс Полі, вдивляючись у долину, що бігла вдалечінь, згадувала про все, що сталося з нею за ці двадцять п'ять років.
Тепер їй сорок, і вона сама як перст на цілому світі. Тато, мама, сестри — всі померли. Протягом багатьох років вона сама давала лад садибі й чималим грошам, що їх батько залишив у спадок. Люди співчували її самотності, а дехто радив запросити подругу чи компаньйонку, щоб жити разом. Але вона не потребувала ні їхнього співчуття, ні порад. Казала, що не вважає себе самотньою. Що любить самотність і тишу. І ось тепер!
Міс Полі підвелася з крісла — похмура, зі стиснутими губами. Звичайно, вона тішилася своїми чеснотами, почуттям обов'язку і сильною вдачею, які допомагали їй залишатися собою. Але — Поліанна... Це ж треба було вигадати таке ім'я!

СТАРИЙ ТОМ І НЕНСІ

У кімнатчині на горищі Ненсі заходилась підмітати й мити щіткою підлогу, особливу увагу звертаючи на закутки. Власне, інколи натужна праця була радше виходом для почуттів, ніж щирим прагненням: попри покірливий страх перед господинею, Ненсі була далеко не свята.
— Якби — я — могла — докопатися — до закуточків — її — душі, — бурмотіла вона під ніс, супроводжуючи кожне слово енергійним поштовхом держака з ганчіркою на кінці, — я б уже все звідти повичищала. Це ж треба додуматися — запхати бідну дитину в цю комірчину. Влітку тут дихнути не можна від спеки, а взимку не опалюється, і це в будинку, де безліч порожніх кімнат. Ото ж оті непотрібні діти. Тьху, — Ненсі з такою силою викрутила ганчірку, що пальці заболіли. — Як на мене, то це не дитина, а хтось інший тут зайвий на цьому світі.
Деякий час вона працювала мовчки. А коли впоралась, ще раз із огидою окинула оком голу кімнат-чину.
— Ну, своє я зробила, — зітхнула вона. — Бруду немає... Та й іншого нічого теж немає. Бідолашна крихітка! Не знайти кращого місця, щоб поселити самотню дитину, яка скучила за домом! — додала вона наостанок і вийшла, грюкнувши дверима. «Ой!» — скрикнула вона, прикушуючи губу. А тоді затято подумала: «Ну й нехай. Нехай чує... Мені байдуже».
Тоді ж післяобід Ненсі знайшла вільну хвилинку, аби розпитати старого Тома, що багато років на присадибі висапував будяки та підрівнював лопатою доріжки.
— Містере Том, — почала вона, хутко озирнувшись, чи ніхто за нею не стежить. — А ви знаєте, до нас приїздить маленька дівчинка, яка житиме з міс Полі?
— Що? — перепитав старий, насилу випростуючи спину.
— Маленька дівчинка. Вона житиме у міс Полі.
— На жарти потягло? — посміхнувся з недовірою Том. — Ти ще скажи, що завтра сонце сяде на сході.
— Це щира правда. Вона сама сказала мені про це, — не вгавала Ненсі. — Це її небога, і їй одинадцять років.
Чоловік аж рота роззявив.
— Овва! Стривай-стривай... — бурмотів собі під ніс. І раптом у його побляклих очах засвітилася ніжність. — Це либонь... Ні, це, напевно, донечка міс Дженні. Ніхто ж з них більше не одружився.
Авжеж, Ненсі, це донечка міс Дженні. Слава Богу. Невже мої старі очі справді побачать її?
— А хто така міс Дженні?
— О, то був янгол небесний, — із запалом промовив Том. — У старих господаря та господині вона була старшою дочкою. їй було двадцять, коли вона одружилася і виїхала звідси. Я чув, що всі її діти повмирали, крім останньої донечки. Напевне, оце ж бо вона й прщде.
—Їй одинадцять років.
— Так, цілком можливо — кивнув садівник.
— А житиме вона на горищі. Нема в хазяйки сорому, — обурювалася Ненсі, озираючись водночас на будинок.
Старий Том спохмурнів. Але наступної миті він іронічно посміхнувся.
— Цікаво, як міс Полі уживатиметься тут з дитиною, — сказав він.
— Атож! А я не уявляю, як дитина уживатиметься тут із міс Полі, — підхопила Ненсі.
Старий засміявся.
— Здається, міс Полі тобі не до душі.
— Ніби вона хоч комусь до душі? — осудливо зауважила дівчина.
— Схоже, ти нічого не знаєш про любовні пригоди міс Полі, — поволі мовив старий.
— Любовні пригоди? Міс Полі? Ви нічого не плутаєте?
— А проте, це було, — кивнув Том. — І той хлопець ще й досі живе у нашому містечку.
— Як його звуть?
— Не скажу. Мені не годиться про це розводитись.
Старий випростався на повен зріст. Його блакитні очі затуманеним зором подивилися на будинок, і в погляді відбилася щира гордість відданого слуги за родину, якій він слугував і яку любив протягом багатьох років.
— Вона і раптом кохання. Аж не віриться, — не вгавала Ненсі.
Старий Том похитав головою.
— Аби ж ти знала міс Полі так, як я, — заперечив він. — Колись вона була справжня краля. Та й зараз була б, якби схотіла.
— Краля? Міс -Полі?
— Так. Варто їй розпустити коси, як колись, одягти капор з китичкою квітів та мереживну сукню з білими стрічками... справжня краля. Вона ж іще зовсім не стара, Ненсі.
— Не стара? В такому разі вона чудово удає з себе бабусю... самі подивіться, — пхикнула Ненсі.
— Знаю. Це почалося, відколи вона посварилася зі своїм коханим, — кивнув старий Том. — Вона після того наче полину й будяччя наїлася: усіх довкола шпиняє.
— Це точно, — з обуренням підхопила Ненсі. — Ніколи їй не догодиш, хоч як старайся! Я давно пішла б, якби не треба було допомагати родині. Але колись мені терпець урветься і я скажу їй усе, що про неї думаю, хоча мені після цього доведеться попрощатися зі своїм місцем. Ось побачите.
Старий Том похитав головою.
— Знаю. І в мене було таке відчуття. Зрозуміти це можна, але, повір мені, дитино, це не найкращий вихід. Не найкращий.
І він знову узявся до роботи.
— Ненсі! — почувся різкий оклик.
— Т-так, мем, — запнулася Ненсі й поквапилася до будинку.