Слава ЗСУ!

— Можна ще продати годинник.

— Його не купують.

— Завтра подбаю, щоб Альваро дав мені сорок песо.

— Не дасть.

— Тоді продамо картину.

Жінка знову вийшла з-під сітки. Від неї пахло цілющими травами.

— Не куплять, — сказала вона.

— Тоді побачимо, — відказав полковник спокійно, без найменшої зміни в голосі. — А тепер спи.

Він силкувався не заплющувати очей, але сон його переміг. Він запав у дивний стан без часу і простору… А через мить відчув, що його трусять за плече.

— Відповідай.

Полковник не знав, коли почув це слово: до чи після сну. Світало. У зеленому мерехтінні світанку вимальовувалось вікно. Полковник подумав, що в нього гарячка. Йому пекло очі, довелось зробити велике зусилля, щоб прийти до тями.

— Що можна зробити, коли не можна продати нічого? — повторила жінка.

— Тоді буде двадцяте січня, — сказав полковник цілком свідомо. — Двадцять відсотків заплатять того ж дня.

— Якщо півень виграє, — сказала жінка. — А якщо програє? Ти не подумав, що півень може програти.

— Цей півень не може програти.

— Але уяви собі, що програє.

— Ще сорок п'ять днів, маємо досить часу про це подумати.

Жінку пойняв розпач.

— А доти що ми їстимемо? — запитала вона, схопила полковника за комір і сильно струснула його. — Скажи мені, що ми їстимемо?

Полковникові потрібно було сімдесят п'ять років, — цілих сімдесят п'ять років життя, що спливали хвилина за хвилиною, — аби дожити до цієї миті.

Він відчув себе очищеним, міцним і непереможним, коли відповів:

— Лайно.